Іллюк Дана, 10 клас, Покалівський ліцей Овруцької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гримашевич Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячі днів, тисячі хвилин, які тягнуться нескінченними очікуваннями, надіями та страхами. Що можна сказати про війну, яка змінила моє життя і життя мільйонів людей? Це не просто дні, це кроки на шляху, що перетворив моє дитинство на боротьбу за майбутнє.

Початок війни прийшов як несподіваний удар. Ніхто ніколи не міг подумати, що буде жити в час, коли в 21 столітті почнеться повномасштабна війна. 

Тихо брався світанок 24 лютого 2022 року, додивлялися діти солодкі сни, десь рання господиня увімкнула світло, вранішнє сонце готувалося до сходу… Але всю цю чарівну красу зруйнувала сусідня країна – агресор, яка підступно напала на Україну. Здавалося б, з того моменту пройшло вже багато часу, але я і дотепер пам’ятаю той страшний, тривожний день. У той день світ навколо мене зламався, а з ним і звичне безтурботне життя.

З початку війни життя людей розділилося на до і після, а ще вчора все було так добре.

Середина лютого. Нас перевели на дистанційне навчання. Зараз я здогадуюсь, що дорослі, напевно, вже тоді запідозрювали можливість нападу на Україну. Ввечері за день до початку війни я допізна дивилась серіал і лягла спати, знаючи, що завтра можна виспатись, бо перші уроки не були в зумі. На декілька секунд я прокинулась від шуму в іншій кімнаті, де мама з кимось говорила по телефону. І я знову заснула... Наступного разу, я прокинулась о 9 годині і зрозуміла, що проспала онлайн уроки. 

На питання, чому мама мене не розбудила, вона почала розповідати, що Росія напала на нас. Сказати чесно, мій мозок не міг цього усвідомити, і мені здавалося, що це неправда.

Тоді я була ученицею 8 класу і ще не розуміла, що це справді повномасштабна війна, не думала, що будуть вбивати звичайних цивільних людей, запускати ракети, знищувати наші міста. Через свій міцний сон я не чула дзвінків і повідомлень від друзів. Коли ж зайшла в соцмережі, у всіх була паніка, страх та сльози. Я побачила всіх дуже наляканими. Весь день у мене було почуття незрозумілості, що ж буде далі? Я намагалася якось себе відволікти від цих усіх думок. 

На всіх телеканалах говорили про війну, і це ще більше підсилювало страху. І тут пролунав перший вибух, тоді я почала хвилюватися ще дужче. 

Це було не відоме для мене відчуття, коли серце дуже швидко починає стукати від страху за своє життя. Вже надвечір до нас приїхали родичі з Чернігова, тікаючи зі свого міста, в якому вже стало небезпечно знаходитися. Всі ділились своїми переживаннями і обговорювали, що чули й бачили. Та ніч була найповільніша. Переглянувши усі ті страшні новини, в голову лізли дурні та погані думки. Я обмірковувала все своє життя і зрозуміла, що багато чого ще не встигнула зробити, але найбільше хвилювання в мене виникало, коли я згадувала про родину. Тато і брат були у великих містах, де не так безпечно, як у селі. Наступного дня моєму тату пощастило доїхати додому з Києва, тому що перешкодою став міст, який підірвали рашисти. Перші дні війни проходили повільно, навчання не було, і я не могла знайти собі місця. 

Однієї ночі ми прокинулись від гучних звуків літаків на вулиці. Здавалося, ніби вони пролітали дуже близько над нашим будинком. Це відбувалося майже кожної ночі, але згодом припинилося. 

Мужні герої, що ведуть нещадну боротьбу з ворогом, змушують мене вірити у нашу близьку перемогу, яку всі чекають з нетерпінням. Війна відкрила для мене багато імен, що дають віру в те, що перемога не за горами. Зараз я не боюся. Мій страх перетворився у віру в ЗСУ.

Я вірю, що ці 1000 днів наближають нас до перемоги. Вони зробили нас сильнішими, згуртованішими і відважнішими. І якщо настане той день, коли війна закінчиться, я зможу сказати, що цей шлях був нелегким, але він зробив нас тими, хто ми є зараз – нацією незламних, які не схилили голову перед ворогом.

Ми прикладатимемо долоню до серця в знак пошани воїнам, що дали можливість жити в Україні, ходити вільно і спокійно по нашій рідній землі.

Всі мешканці України будуть жити щасливо, відпускаючи, але не забуваючи для історії, пекло війни. Високо майорітиме над усією країною прапор України, даючи силу жити на цій землі майбутньому поколінню під сонцем і без окупантів.  Ці 1000 днів війни навчили мене головному: свобода варта будь-якої ціни. І мій шлях – це лише одна з багатьох історій, які пишуть нову сторінку нашої історії. І хоча шлях був важким, я вдячна за кожен урок, який він мені дав.