Комзарова Ксенія, 11 клас, Криворізький ліцей "Колія"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Денисенкова Ірина Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«В темні часи добре видно світлих людей», - колись сказав всесвітньовідомий письменник Еріх Марія Ремарк.

Страшна війна, що триває в Україні вже 1000 днів, показала хто є хто. Декілька яскравих епізодів закарбувались у пам'яті назавжди. Третій день повномаштабного вторгнення. Рідна школа. Великий світлий спортзал. Одночасно малюки початкової школи, твої друзі зі старшої, батьки, літні люди. Їх всіх об'єднав єдиний порив - допомогти своїй країні, допомогти ЗСУ. Тому по 5-6 годин на добу вони разом плетуть маскувальні сітки.

Ріжуть тисячі метрів маскувальної тканини, а потім плетуть, плетуть, плетуть…

П’ятий день повномаштабного вторгнення. Я живу недалеко від криворізького районного ТЦК. Кожного дня, у будь-яку пору доби там довжелезні черги з чоловіків. Зовсім молоді, зрілі, досвідчені, з тривогою в очах на змарнілих обличчях, але сповнені рішучості захищати рідну землю від окупантів.

Саме такі прості українці зупинили першу страшну навалу, не дали окупувати наше місто.

7 день повномаштабного вторгнення. У соціальних мережах шириться інформація про збори гуманітарної допомоги: на ЗСУ, першим переселенцям, яким довелося покидати рідні домівки. Мама цілий ранок складає великий сумку з комплектами білизни, рушниками, одягом, продуктами харчування, ліками. В обід ми з татом відвозимо допомогу на пункт. А там вже безліч мешканців району. Море людей з пакунками, сумками. Молодь, дорослі, а також старенькі пенсіонери, що віддають останнє, бо комусь та закрутка з огірками чи новенький рушник може стати потрібнішим. Всі об'єднались, всі єдині, бо від кожного залежить доля країни. На очі навертаються сльози, але так тепло на душі, що я живу поряд з такими класними людьми.

«Коли все скінчиться, то ми будемо пам'ятати дії ворогів та мовчання рідних», -колись прочитала це в одній соціальній мережі.

Запам’ятовується на все життя дії, слова, вчинки людей, коли трапляється справжня біда. Легко бути поруч в радості, а ось у горі... Далекі родичі з Турції протягнули руку- готові були прийняти нас з мамою та молодшим братом в себе. По-іншому були налаштовані родичі з росії, здавалося найрідніші, з якими ми проводили всі свята, всі відпустки, більшу частину життя. Спочатку вони не вірили відео страшних трагедій, що кожної години вражали весь світ, а потім і зовсім припинили з нами будь-яке спілкування. Коли в моєму місті лунають вибухи, коли агресор завдає ударів по цивільним, то, на жаль, колись рідні люди навіть не цікавляться, чи ми живі. Але є справжні друзі, знайомі, сім’я, які 24/7 на зв’язку, щоб підтримати, допомогти, попіклуватися, і це безцінно.

Після найтемнішої ночі настає світанок...

На жаль, війна триває, вже 1000 днів мужні українські чоловіки та жінки боряться за кожний клаптик нашої багатостраждальної землі. Багато розпачу, зневіри, поганих новин лунає довкола. Але віра, що ЗСУ, наші титани зможуть подолати російських окупантів. Українці - це сильна та мужня нація, що обов’язково здобуде перемогу. Буде на нашій землі панувати мир, спокій та добробут, країна буде сильною та незалежною. Я вірю в це і цим живу!