Гліб, Комунальний заклад "Дергачівський ліцей №3" Дергачівської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Той ранок 24 лютого 2022 року і слова тата про те, що почалася війна, я, мабуть, буду згадувати ще довго. Мені раніше здавалося, що таке може бути лише в кіно. Не пам`ятаю чітко, що відбувалось далі, але було дуже страшно. Зараз пригадую льох під будинком, де ми з родиною протрималися в окупації майже два місяці без світла і практично без зв’язку.

Не було жодного дня без вибухів та страху. Згадую, як я вибігав під обстрілами з будинку з речами в руках, але босоніж.

Кожен реагує на стрес по-своєму, а я багато спав, бо саме під землею почував себе в безпеці. Саме там зрозумів, як сумую за школою та своїми однокласниками, друзями, навіть за домашкою. Прочитав усі підручники за, 6 клас, Дубівка

7 квітня нам вдалося виїхати з окупованої території, і тепер цей день - один з найважливіших у нашій родині.

Коли побачили українських військових, ми плакали, сміялись - всередині все ніби змішалося. Зрозуміло було одне: нам нікуди далі їхати, ми не знали, що нам робити. Спочатку зупинилися у маминої сестри. Я навіть не уявляв, яким може бути смачним свіжий хліб, коли ти його довго не їв, а смак першого після окупації морозива взагалі був якийсь неперевершений.

А далі були Полтава, Кременчук, Черкаси, але залишилися ми в селі Оленівка Дніпропетровської області. Які ж там гарні люди!

Для себе я там знайшов зайняття волейболом. Це був ніби ковток свіжого повітря серед війни. Мене добре прийняли в команді, й досі дуже гарно згадую тренера Миколу. Не дивлячись на те, яким би село не було гарним, з роботою для батьків там було проблематично, тому ми знову переїхали, тепер до Харкова. Знову збори речей, знову нові переживання. До кінця року я ще навчався в Оленівській школі, але потім повернувся до своїх цупівчан. В Харкові я почав шукати собі нове хобі, але це було складно.

Кунг-фу для мене стало відкриттям, бо я не знав нічого про це. Коли починаєш займатися чимось новим, то завжди лячно, але вперше за останній час цей страх був приємним, ніби в майбутньому буде лише краще та легше. Так і вийшло.

Я знайшов у секції нових друзів, які зараз мене підтримують. Дім і школу мені знову довелось змінити, тепер я живу і навчаюсь у Дергачах. Нові враження, нові однокласники, але це мене вже не лякає, а навпаки надихає, змушує бути сильнішим. Але найкращою новиною стала та, що заняття з волейболу в Дергачах відновлюються (я займався там до війни). Це як шматочок мирного життя, це те, чого в мене не відібрали. Тільки під час війни зрозумів цінність миру і його важливість для кожної людини.

У війни немає майбутнього. Майбутнє, надію, впевненість дає мир. Ми обов’язково вистоїмо і переможемо. Я в цьому переконаний.