Микитюк Іван, 9 клас, Білівська гімназія Ізяславської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Валентюк Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Три важкі роки, які назавжди змінили нас. Змінили Україну. Змінили мене. Кожен із цих днів приніс нові випробування, страх, втрати, але також і надію, мужність, гордість. Я - учень із села Білеве, що на Хмельниччині, і за цей час я побачив, як мої рідні, моє оточення, моя країна стає  сильнішими попри всі труднощі. Мій тато пішов на фронт, і всі ці місяці ми з мамою чекали його повернення. Кожен день був схожий на безкінечне очікування, наповнене тривогою і надією. Тепер, коли він уже вдома, я відчуваю щастя, яке важко описати словами.

Раніше я не замислювався над тим, як це - просто мати батька поруч. Але все після того, що ми пережили, я почав усвідомлювати, яке це справжнє багатство - бути разом.

Коли почалася війна, я, як і всіх діти, не до кінця розумів, що відбувається. Звісно, все навколо говорили про "війну", про якусь далеку загрозу. Але важко було усвідомити, що це стосується нас, нашої родини, нашої країни. Все змінилося, коли тато пішов на війну. Це стало особистим. Кожен день, коли ми з мамою чекали новини від нього, кожен телефонний дзвінок був, як ковток повітря. Я пам'ятаю, як серце калатало, коли тато нарешті телефонував - його голос, хоч і втомлений, дав нам силу продовжувати чекати. Це було не просто очікування. Це було життя на межі страху і надії. Кожного разу, коли тато дзвонив, я слухав його розповіді з фронту і намагався не показувати, як сильно хвилююсь.

Я бачив, як тривожно було мамі. Вона завжди намагалася бути сильною для мене, але я знаю, як важко їй чекати. Ми часто разом молилися, щоб він повернувся живим і неушкодженим.

Ті дні змінили мене. Вони навчили цінувати прості речі, яких раніше я не помічав. Я зрозумів, що справжня сила - це не просто фізична сила, а здатність чекати, вірити і триматися навіть тоді, коли страшно. Мій тато став для мене символом цієї сили. Він пішов захищати нашу країну, і я неймовірно пишаюся ним. Його відвага та рішучість стали для мене прикладом, як важливо стояти за своє переконання і любити свою Батьківщину. Але разом із гордістю за тата було і багато страху. Щоразу, коли я чув новини з фронту, я уявляв його там, серед обстрілів і небезпеки.

Я боявся втратити його, боявся, що одного дня він не міг більше подзвонити. Цей страх став моєю постійною тінню. Проте навіть у найважливіші моменти я не переставив вірити, що він повернеться.

Зараз він удома, і це як подарунок. Ми разом, і це для мене найголовніше. Але війна триває, і я бачу, як змінився наш світ. Доводиться пристосовуватися до нової реальності, вчитися онлайн, жити з постійними новинами про те, що відбувається на фронті. Але тепер я знаю: Україна вистоїть. Я вірю, що всі наші зусилля, наш біль і наше терпіння приведуть нас до перемоги.

Я часто думаю про майбутнє і про те, як ця війна змінила нас усіх. Ми вже не такі, як були раніше. Ми стали сильнішими, більш стійкими.

Я бачу це в очах своїх однокласників, у нашій спільній роботі на уроках. Війна навчила нас цінувати кожен день і кожну мить. Я знаю, що після перемоги ми станемо ще сильнішими. Ми - майбутнє цієї країни, Війна навчила мене цінувати життя та кожен момент із близькими. Я більше сприймаю будь-які речі, як належне. Раніше я не задумувався над тим, як важливо бути разом із родиною, мати можливість ходити до школи, спілкуватися з друзями. Тепер це стало для мене очевидним. Війна змушує подорослішати швидше, але із цим вона дала мені більше розуміння того, хто я і що для мене справді важливо бути разом.

Мрію про той день, коли війна залишиться тільки у спогадах, коли ми повернемося до мирного життя, але вже з новим розумінням цінності кожного моменту, кожної людини поруч.

І хоча біль, який ми пережили, залишився з нами назавжди, цей біль стане нашим стимулом іти вперед. Я мрію бачити свою країну щасливою, квітучою, де кожен знову зможе вільно жити, працювати, навчатися, любити. Кожен із нас зараз - це маленька частина великої сили. І я пишаюся тим, що я українець. Пишаюся тим, що маю можливість навчатися, допомагати своїй родині й вірити в те, що наша Україна буде жити, розвиватися і перемагати. Тому що ми сильні. Тому що ми вільні. І тому що ми - Україна.