Все почало вибухати о п’ятій ранку вибухати. Ми сіли в машину, взяли дитину, кота, документи і поїхали в село. З Нової Каховки їхати 40 хвилин, ми швидко приїхали сюди і спостерігали вибухи. Все було чути. Ми залишились у селі. У мене мама лежача була після інсульту, і ми тут в окупації були, тому що не могли її вивезти. Ліки і памперси були. Важко без світла. Я була з дитиною 15 років. Мама померла перед Новим роком, і ми тут залишились.

Сильно гучно літаки над головами літали. Як літак пролетів, то дитина так плакала! Звикли, що до цих пір гепають, вікна торохтять. 

Ми ніде не виходили, сиділи вдома. Я підприємець. Вийшли з окупації, і я відкрила свій магазин. При окупації ми сиділи вдома і магазин зачинений був. Дивилась за мамою, вона навіть перевертатись сама не могла. 

Рашисти заходили дивились, що мати лежача, не чіпали та пішли. Питали, чого не виїхали і чого сидимо тут. Казали, щоб виїжджали, бо села не буде. В один чудовий момент вони самі виїхали. За ніч танки їхали – і хати двиготіли - таке робилось! Окупанти уходили повз нашу хату. 

Всю ніч йшла техніка, танки, машини. Ми вранці встали, вийшли - взагалі нікого немає! А на другий день ми зустріли наших хлопців, які зайшли в наше село. Ми так плакали і їх зустрічали! 

Я не знаю, коли воно закінчиться. Так заморились усі, що сил немає. Дитині 15 років, на відмінно закінчила школу. І куди виїжджати? Послухати людей - всі додому хочуть. Не знаємо, що з нашою квартирою у Новій Каховці, в Бериславі будинок розбомбили. В село прилітає. Мій магазин без вікон стоїть: забили фанерою і працюємо далі. Слава Богу, є світло, робота, є що їсти і за що жити. 

Я стільки пережила в житті… Поховала чоловіка, поховала сина. Я одне хочу: щоб дитина пішла вчитись, щоб їй було добре, а за себе я мовчу.