Мені 63 роки. Війна застала мене у рідному селі. Я до цих пір працюю на підприємстві, яке дуже важливе для нашої місцевості – комунальне підприємство, яке постачає воду. На жаль, Каховського водосховища немає, тому зробили свердловини – людям хоч таку воду подаємо і збираємо сміття. Живеться нам не дуже весело. Останнім часом поряд поселились ворожі гидоти - кожен день стріляють з артилерії, дрони літають над нами і вводять нас в жах. Нерви постійно у напрузі. Частину села біля самого берега понівечено, багато пожеж. Ми так живемо.

Я постійно в Покровському. Куди їхати? Зараз дуже багато переселенців, всі шукають житло. Людині добре у себе вдома, коли є хата, дах, робота. 

Слава Богу, у нас гуманітарку видають періодично, воду, продукти. Аптека працює. Просто дуже неспокійно. Так би хотілось, щоб воно нормалізувалось, а бачити окупантів тут не хочеться зовсім. 

Мене підтримує те, що я на позитиві і хочу, щоб все закінчилось. Ми збираємо і відправляємо солдатам все, що їм потрібно. Зараз вражає жорстокість росіян і беззахисність наша. 

Хочеться, щоб закінчився цей жах, щоб трошки швидше допомога надавалась. Дай Боже, щоб я встигла вишити сорочку собі. Це ще не скоро, хоч би років за два. Щоб ми залишились живі і дочекались перемоги. 

Хочеться, щоб село залишилось і запрацювало на повну силу. Щоб повернулись діти наші. Мені хочеться, щоб Україна розквітла, і я дочекалась цього.