Я народилася в Криму, але у мене вся родина військові і їх перевели в Маріуполь 2004 року. У 2014 році почалася війна, у 2015 я жила на Східному районі в Маріуполі, нас тоді обстріляли перший раз. Я тоді виїхала в Крим, бо там жив мій тато. Я не захотіла там залишатися і повернулася до мами. Жила в Маріуполі, усе в нас було добре, ніхто нас не утискав. Я розмовляла й українською, і російською мовами. Я працювала в коледжі викладачем, документацію ми вели українською мовою, а спілкувалися, хто як знав. 

У перший день повномасштабного вторгнення мене не було в Україні, бо ще 2021 року ми з хлопцем поїхали за кордон і мали вже повертатися 3 березня, але 24 лютого розпочалася війна, тому ми залишилися там. Мама зателефонувала мені о 4-й ранку і сказала, що їх викликали на роботу. Так сталося, що мою маму евакуювали в перший же день, а вся родина залишилася в Маріуполі. 43 дні вони не були на зв’язку, бо були в підвалі. Ми не знали, де їх шукати. Мій район перший відрізали від зв’язку. Бабуся і дідусь — військові, вони не виїхали, коли це ще було можливо. Моя бабуся дуже довго просиділа в підвалі, в неї набрякли ноги і вона не могла ходити. Потім вони повернулися у квартиру — добре, що вона вціліла. А у мене вкрали машину, квартиру, де я з моїм хлопцем жила, розбомбили. У бабусі дуже боліли ноги, вона не ходила, тому ми не змогли її вивезти. А зараз уже важче виїхати, у Василівці все закрите. Не знаю, коли ми побачимося. Мама туди не поїде, а я - тим паче. 

Найбільше мене шокує те, що помирають діти. Мені їх дуже шкода. Це вбивство, це геноцид української нації. Мене це дуже засмучує. 

У мене багато друзів, які вивозили людей. Мій друг вивіз родину за місто, а сам кілька разів повертався в Маріуполь і під обстрілами вивозив людей, які сиділи в підвалах. І ці випадки не поодинокі. Багато людей, які ризикували життям, але вивозили безкоштовно чужих людей із міста. Така мужність мене дуже захоплювала. Мій друг, навіть коли опинився з родиною в безпечному місці, дуже хвилювався і казав, що міг би ще вивозити людей. Така позиція заслуговує на повагу. Машина мого друга вже була не раз обстріляна, але його це не зупиняло. 

Моїм дітям я розповім цю історію, бо це ж історія моєї родини. Я вже повернулася з Європи в Україну, зараз в Івано-Франківську, бо моя мама тут живе. За кордоном я працювала і допомагала своїй родині, але своє майбутнє я бачу тільки в Україні. В країні складно, але я вдома, я знаю свої права, я громадянка своєї країни, а за кордоном я ніхто. За кордоном усі потерпають від економічних проблем і кажуть, що це тому, що в Україні війна. Ні, це тому що росія — агресор. 

Війна закінчиться стовідсотково Перемогою України. Я сподіваюсь, що наші воїни, наш президент зроблять так, щоб скоріше це все закінчилося. Дуже шкода наших хлопців, які гинуть. Я впевнена, що ми повернемо свої території і Україна буде процвітати. Сподіваюсь, що справжні патріоти повернуться в Україну її відбудовувати, і ми будемо жити краще, ніж деінде. Я сподіваюсь, що цього дочекаюсь.