Я народилася і довгий час мешкала в місті Донецьк. У 2014 році, коли почалася окупація, я вирішила переїхати: мій дідусь, який раніше жив під Луганськом, переїхав і з того часу жив зі мною. Там, у Донецьку, зараз окуповано будинок.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я була в Кропивницькому, де з чоловіком винаймали квартиру з 2014 року. Вранці чоловік розбудив усю сім’ю і сказав, що нас бомблять. 

Найбільшими труднощами для нас стало життя без планів на майбутнє.  Діти ростуть, а ти не можеш їх нормально орієнтувати, постійно живеш одним днем. Шокувало те, що спершу не вірили, що це станеться насправді: танки в Донецьку, блокпости, автоматники, розділення людей – усе це було неможливо усвідомити.

Приємно зворушило, що ми були об’єднані і вірили у свої сили, у мужність людей, які відстоювали землю. 

Евакуація була складною. Ми виїжджали машиною з Кропивницького разом із сестрою та її сином, я з двома хлопчиками. 

Дорога зайняла дві доби: через великі затори і небезпечні ділянки ми змушені були звертати через Гайворон, потім добиралися до Львова, де волонтери приютили нас на ніч і допомогли дістатися до кордону. Потім нас прийняла сім’я знайомих у Польщі. Ми прожили там чотири місяці, дітям там подобалося, але я не могла залишити дідуся та чоловіка – родина важливіша. Тому ми повернулись. 

Я мрію, щоб війна швидше закінчилася, і ми могли планувати майбутнє. Зараз у мене житла немає, фінансово важко, а діти ростуть і потребують навчання. Найбільше бажання – мир і стабільність, щоб діти могли жити без страху і з надією на майбутнє.