Після деокупації Херсона, коли почалися сильні обстріли, я зрозуміла, що нам потрібно їхати. У мене троє дітей, молодшому було всього вісім місяців. Спати, ходити, жити в таких умовах було неможливо. Місяць ми прожили без світла та води. Ціни на продукти були катастрофічно високі, води та світла не було, роботи не було і заробітку також. Деяку допомогу надавали волонтери, а ми намагалися виживати самотужки. Це був час, коли ніхто й подумати не міг, що ми повернемося.

Коли ми виїжджали, було дуже важко. Грошей майже не залишалося, тож ми продали частину техніки, забрали трьох дітей та дві сумки речей і переїхали до Кропивницького. Залишалося лише вистачити коштів, щоб сплатити квартиру, яка була в жахливому стані. 

Нерозуміння, що робити далі, як жити, де шукати допомогу, чим годувати дітей — ось це було найважче.

Найбільше мене шокувала війна сама по собі і, зокрема, смерть дітей — це найстрашніше, що може бути. Так багато невинних маленьких життів було зруйновано, і це залишило глибокий слід у серці.

Ми знайшли волонтера, який вивіз нас до Кривого Рога, а далі - до Кропивницького їхали автобусом самі. Кропивницький обрали не випадково: я там жила у дитинстві до десяти років, і хоч місто мені було не зовсім знайоме, тут у мене була кума, яка також приїхала з дітьми.

Брат загинув під Харковом, коли ми ще були в окупації, і на жаль, я не змогла з ним попрощатися. 

Єдині моменти радості під час війни — це мої діти. Я намагаюся їх відволікати, дарувати радість, і коли їм добре, добре й мені.

Мрію про мирне, спокійне та стабільне майбутнє. Хочу, щоб мої діти ніколи більше не бачили війни, не відчували страху й болю. А все інше — робота, гроші — це підвладне, з цим можна впоратися.