Чернецька Ніна

Комунальний заклад «Центр позашкільної освіти»

Мелітопольської міської ради Запорізької області

Есе

Війна. Моя історія

Війна для мене почалась 24 лютого 2022 р. о четвертій ранку. Так, я знаю, що війна йде ще з 2014 р. В школі ми плели маскувальні сітки, збирали періодично пакунки для військових, але вона була далеко, не з нами.

24-го мене розбудили батьки. Цей ранок розділив моє життя на до і після. До: де міг все, а після: де ні на що не можеш вплинути. Тільки-но вчора я йшла з роботи з надіями на майбутнє, з планами. Але щось вже літало у повітрі… Це було приречення, яке я ще не усвідомлювала.

Але це було вчора. А сьогодні нашим містом йшли наші танки, були бої в районах, було чутно вистріли. Вже потім я побачу обгорілі машини, понівечені та розбиті будинки, обгорілий наш танк, в якому загинув молодий танкіст, прикриваючи свою колону. Мій батько сказав, що наші війська відступають, місто здадуть, буде окупація. Я і брат не вірили цьому, не вкладалось в голові. Здавалось - це не надовго, скоро все скінчиться.

Я зовсім не розуміла: що казати дітям, що робити, що буде далі. Я тоді навіть не усвідомлювала, де закінчувався один день і починався другий. Мені зараз здається, що перших п’ять днів я зовсім не розрізняла, все йшло одним кошмаром. Складно було дізнатись хоч якісь новини через періодичне глушіння інтернету і зв’язку. Призвичаїлась читати їх у месенджерах.

Наразі ми виїхали з окупації (є інтернет і зв'язок), новини читаю і надалі, дивитися не можу. Але це буде потім. А зараз повний відчай від нерозуміння, що відбувається, що робити і як жити далі. Повне неприйняття ситуації, розпач, гнів, більше всього на себе, бо не можеш нічого вдіяти.

Місто поглинув хаос. Весь час щось десь траплялось, місцевих новин майже не було. Натомість були черги за хлібом. Один раз ми чотири години стояли в черзі, і можна було купити лише один в одні руки. Було коли ходили пішки в інший район міста, щоб купити хлібчик.

Кожен раз вихід з дому був потрясінням, бо мимоволі ставала свідком беззаконня: розгромлені магазини, заарештовані люди, нахабне поводження окупантів.

Йшов час. Здавалось, що гірше вже нікуди. Але 18.03.2022 захворів мій дідусь Василь, стався мікроінсульт. Ситуація в місті була вкрай тяжка. Лікарні не приймали хворих цивільних. Ще й комендантська година була з 17:00. Дідусю стало погано ввечері у п’ятницю, це погіршувало становище. Швидка допомога не виїжджала на виклики через відсутність палива. Телефонний зв'язок не працював.

Ми знайшли лікаря, який погодився прийти додому, він повідомив нам діагноз. Це був вже третій день хвороби. Щоб знайти хоч якісь ампули необхідних ліків, я і мої рідні обходили кожен день аптеки різних районів міста. Нажаль лікування почали з уколів, а не крапельниць. Розчину для них не знайшли в місті. Нам здавалось, що дідусь йшов на поправку, але…

Дідусь помер у віці 86 років. Він маленьким хлопчиком переніс хворобу вух у 1941 р., теж знаходячись у окупації у селі Мелітопольського району. Він втратив частково слух з-за відсутності потрібного лікування антибіотиками, а їх неможливо було тоді дістати. Але вивчившись, дідусь став провідним інженером Мелітопольського заводу тракторних гідроагрегатів, захищав свої проекти навіть у Києві. Мав, як мій дідусь казав, «сквозний пропускний», міг незважаючи на чіткий графік робочого дня, входити і виходити з заводу у необхідний йому час. Помер із-за нервового потрясіння, яке сталось через війну. А наш нервовий стан завжди "б'є" по слабкому - це було серце. Ми, рідні, думаємо, що стався інфаркт. Розтину не робили, бо його не робили нікому у той період.

Ось так мій дідусь, переживши одну війну у молодому віці, не зміг втримати тягар війни та окупації, помер від невчасно та неналежним чином наданого медичного лікування.

Буває ми робимо все, що можемо, на межі своїх можливостей, але це виявляється дуже мало.