Манжай Вікторія, 10 клас, Чорноплатівський ЗЗСО І-ІІІ ступенів імені Миколи Новомирського

Вчитель, що надихнув на написання есе - Журавель Валентина Савівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року розпочалося з того, що мене розбудила мама і сказала, що в школу не йти, бо почалася війна. Що я відчувала? Ну, напевно, розгубленість,невпевненість, страх. Кожного дня ми спостерігали по телебаченню, як на нашу Батьківщину все більше суне чорна орда. Нас намагались заспокоїти,  що  все це незабаром закінчиться. А від рідних, які стали на захист нашої землі, ми чули слова підтримки і поради. Деякі друзі з батьками виїхали за кордон, а ми залишилися вдома.

В перші дні війни моя родина зіткнулася з продуктовим апокаліпсисом, як і решта односельчан. Напевно, ще ніколи не пахнув так смачно хліб, як в перші дні війни. Тепер я зрозуміла, чому прабабуся так цінувала хліб.

Мій дідусь не дочекався звільнення нашої країни, на початку війни він помер. Коли були поминки по дідусю, то в небі над будинком пролітав винищувач. Було дуже страшно, але сказали, що то наш. Я відчула гордість за своїх захисників. Мій страх за своє життя змінився на вдячність нашим воїнам, хвилювання за їх життя. Всі мої дядьки стали на захист нашої  держави.

Кожен день, починаючи з 24 лютого 2022 року, особливий. Я не знаю, що чекає мене завтра, чи прокинусь я вранці, чи побачу  живими своїх рідних, друзів.

Ця проклята  війна приносить людям горе і страждання. Мою родину теж це не обминуло. Мій батько вважається безвісти зниклим військовим. І хоча ми з ним раніше бачилися не так часто, як би хотілося, але ж це рідна людина, яку я чекаю і надіюся на його повернення живим. Напевно, не одна родина сподівається на зустріч зі своїми рідними, які перебувають в полоні. Але статус безвісти зниклий – це статус невідомості, нерозуміння. Навіть в церкві ти не можеш згадати людину перед Богом, бо не знаєш, куди ставити свічку - за здоров'я, щоб Він зберіг життя і повернув рідну людину, чи за упокій  її душі.

Це кожного дня ти переглядаєш списки полонених і шукаєш рідне прізвище. Ти уявляєш знущання ворога і бажаєш їм гіршої смерті, ніж мав наш Герой, якого вони стратили.

Я вдивляюся в обличчя звільнених військових з надією зустріти там особливе, рідне. А потім передивляюся телеграм-канали зі списками звільнених. І знову розчарування, знову надія на краще і час очікування. Це бачити фото документів в крові батька і надіятися, що то кров не його, а ворога, а якщо його, то хай це буде незначне поранення.

Вже майже два роки, не втрачаючи надії,  ми всі чекаємо зустрічі з татом.

А потім почали привозити загиблих військових. Проводжати Героїв в останню путь приходили не тільки жителі нашого села, а й з навколишніх. Боляче бачити молодих хлопців, які нещодавно закінчили нашу школу, а тепер їх привозять замучених, підло розстріляних. А потім ще і ще…. Складається відчуття, що це не закінчиться ніколи. Я радію звільненню окупованої території, але розумію, якою ціною .

Майже щодня у місті день жалоби, а алея загиблих Героїв стає все більшою.

А до цього всього майже кожного дня я прокидаюся від того, що я живу в Сумській області, і над моїм будинком летять шахеди, гербери, ракети на захід. І кожного дня я молюся, щоб їх знищила ППО, щоб закінчилася повітряна тривога і ця безглузда війна. Це страх не лише за своє життя, а й за життя близьких тобі людей. Це бачити перелякані очі молодшого братика. Я  заспокоюю його, що це далеко, хоча й трясуться шибки у вікнах. Це відчуття великої ненависті до «сусідів» і бажання їм у тисячу разів гіршого.

Але я свято вірю, що наша країна вистоїть, звільняться всі наші території, всі наші полонені повернуться додому.

Що не буде статусу «безвісти зниклий», всі захисники повернуться живими і неушкодженими, серед них і мій тато. Адже ми нащадки козаків, вільних і незалежних. Я вірю, що ми все відбудуємо, все відремонтуємо, і наша країна буде кращою, ніж до війни. З нами Бог- за нами Перемога!