Сулейманова Ельнара, 9 клас, Білоцерківська гімназія-початкова школа №4, м. Біла Церква, Київська обл.
Вчителька, що надихнула на написання есе – Полевська В.І.

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 року. Вечір. Цивільне населення всієї України досі в активному русі: хтось їде засніженими дорогами додому з роботи, хтось крокує на нічну зміну. Хтось ліг спати або планує у своїй голові ряд дій на завтрашній день, проте ніхто з нас, українців, не знав, що завтра о четвертій ранку наше життя повернеться на 360 градусів…

24 лютого 2022 року наш східний сусід розпочав повномасштабне вторгнення в Україну.

Паніка. Страх. Ненависть. Розгубленість. Ці чотири фактори відчував кожен українець. Ніхто цього не очікував, але якась частина, можливо, була у курсі, тому що новини про це попереджали, але з якоїсь причини ми не звернули увагу, не могли собі це уявити. Яка ж війна може бути у 21 столітті?

Як виявилось, може бути. На мою думку, ворог залишився у 18–20 століттях, де відбувалися великі, запеклі бої за земельні території. Для сьогоднішнього суспільства я вважаю, що це є досі якимось абсурдом: “Війна у 21 столітті”, тому що людство повинно було за тисячі років еволюції усвідомити те, що вбивствами цивільних, воїнів не є шляхом вирішення територіальних проблем.

Можливо, це усвідомлює більшість, крім росії. Із-за жорстокості, маніпуляцій просто поговорити віч-на-віч не вийде.

Я вважаю, що оцей весь “трилер” розпочався тому, що росія думала, що Україна з першого дня повномасштабного вторгнення відразу буде здаватися. Можливо, якби не наші ЗСУ, ми б опинилися у пастці ворога, як певна частина наших територій. Ця країна – росія – це смерть… Їй байдуже, у кого забрати життя: у немовлят, у калік, у жінок, у полонених…

Паніка. Коли почалось повномасштабне вторгнення, люди були у відчаї, у страху. Цивільні дзвонили своїм рідним та заспокоювали їх, будучи у стані шаленої паніки та тривожності. Мені здається, це одна з ознак того, що український народ незламний.

Але, крім цього типу людей, були ті, що прокинулись з почуттям абсолютної порожнечі.

Можливо, вписала сюди цей тип людей тому, що одним із них була я. Але вважаю, що тоді просто наш мозок не хотів прийняти інформацію про те, що почалась війна. Увесь день 24 лютого проходив як цілий місяць, але тоді я думала, що війна закінчиться через кілька днів. І так вже думаю 969 день…

Страх. Після початку війни у всіх він був різним.

Хтось боявся залишитися без грошей, роботи, машини, сім’ї. І це дуже страшно – усвідомлювати те, що твоя країна небезпечна, і ти буквально можеш залишитися без нічого. Це страшно. Особливо, коли бачиш, як люди втрачають найрідніших, як у розпачі залишаються з горем наодинці. Ти не знаєш, куди подітися, бо ти сам… і нікому не потрібний.

Ненависть. У кожного з нас змінилось ставлення до росії ще з 2014 року. Але кардинально у певної частини змінилося з 2022 року. Але я вважаю, що воно б мало змінитись ще відтоді, коли у 6 класі почали вивчати історію України.

Ми не зважали на загарбницькі дії наших сусідів, ніколи не думали про знищення нації українців, хоча це відбувалось постійно.

Розгубленість. Це найгірше відчуття, коли навіть гадки не маєш, що робити, аби захистити себе та сім’ю. Але кожен цього позбавлявся по-своєму: хтось залишився в Україні, частина виїхала за кордон. До тями привели жахливі події – смерті немовлят, жінок, дітей, захисників…

І тоді розгубленість змінилася ненавистю до тих, хто втрачає людську подобу.

І нерозуміння… Як у 21 столітті таке може відбуватися? За що постійно страждає народ, який любить життя?!

Україна незламна, сильна, вольова. Рано чи пізно, але колись ми обов'язково будемо кричати від радості, але зі сльозами на очах слово: “ПЕРЕМОГА!”