Бондаренко Вікторія, 9 клас, Коцюбинський ліцей №1 Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Івановська Наталія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Яким далеким це слово колись здавалося, і яке близьке воно тепер. Це більше не просто історії з книжок чи стрічки повсякденних новин. Тисяча днів війни — це вічність, розтягнута у часі. Це нескінченний обрій, що з кожним днем все більше ховається у сірій імлі. Все, що було знайомим і стабільним, перетворилося на хаос.

Війна увірвалася в наші домівки, розсіяла спокій, заполонила наші серця — і все, що було до неї, вмить втратило значення.

Той самий ранок був не такий, як усі. Коли я прокинулась, звістка з маминих вуст про початок війни змінила все. Мене несподівано поглинув страх — темний, всеохоплюючий, такий, який сковував душу й тіло. Відчуття тривож-ності змішалося із розгубленістю, я не знала, де знайти прихисток. Мовчки стояла серед своєї кімнати, яка ще кілька хвилин тому була такою звичною й затишною, але тепер вона відчувалася мені зовсім чужою.

В одну мить усе, що здавалося міцним і вічним, стало крихким, немов тонке скло, що розсипається від найменшого дотику.

Час втратив свою звичну плинність, години перетворювалися на вічність, коли перебуваєш в укритті, вдивляєшся у тьмяне світло ліхтаря і прислухаєшся до звуків, які переривають тишу. Вибухи... Ми всі розуміли, що можемо не побачити світанок, але в глибині душі відчували, що життя продовжується, бо воно знаходить шлях навіть крізь цей хаос.

Відпускати людей — це найтяжче, з чим я коли-небудь стикалася. Але війна навчила мене чогось жорстокого: реальність не чекає, коли ти оговтаєшся.

Вона не питає, чи готовий ти, не дає часу для болю чи жалю. Вона змушує жити далі, навіть коли світ навколо розсипається. На початку війни помер мій тато. Це був болючий удар, який вирвав землю з-під моїх ніг. Я ховалася за маскою байдужості, приховуючи свій біль. Мені здавалося, що не маю права показувати, як сильно мене це вбиває. Але всередині… всередині все кипіло. Тато був для мене цілим світом. Це була людина, яка завжди була поруч, коли мені було важко.

Кожного разу, коли мені хотілося кричати від безсилля, я знала, що можу прийти до нього — і він, як ніхто, зрозуміє та обійме.

Тато не просто слухав — він проживав моє життя разом зі мною, завжди підтримував у нових починаннях, його любов була тією силою, яка допомагала мені долати будь-які труднощі. І ось одного дня його не стало. Я не вірила в це. Не могла повірити, що більше не почую його голосу, не відчую його мужні руки, не побачу його світлі очі, сповнені мудрості й спокою, він більше ніколи не скаже мені: «Доню, доброго ранку». Моя душа кричала, але я не могла знайти в собі сили плакати.

Щодня я прокидалася і думала: «Як жити далі? Чи є взагалі сенс продовжувати далі писати свою історію життя?»

Так сталося, що ворогів не вибирають, і, на жаль, сьогодні ними  стали для нас ті, хто колись називав себе братами. Вони не приходять з миром або спробою знайти взаємопорозуміння. Вони несуть смерть і руйнацію, їхні дії просякнуті холодною жорстокістю, яка більше схожа на тваринні інстинкти, ніж на щось людське. Знущання над мирними жителями, тортури, приниження – усе це стало частиною їхньої "війни".

Ми чуємо безліч історій про те, як ці варвари, дикі люди поводяться на окупованих територіях. На жаль, це не оминуло і мою сім’ю.

Мій дідусь через свою тверду проукраїнську позицію потрапив у полон, протягом двох місяців там відбувалися жорстокі та розуму непідвладні  речі, від самої згадки про  які мені стає моторошно. Після цього немає жодного виправдання чи пояснення, яке змусило б пробачити те, що вони зробили. Навіть якщо вони колись зрозуміють, яку катастрофу вчинили, це буде запізно. Їхні душі чорні від злоби, а серця — холодні від байдужості.

Але ми, українці, інші. Наша сила — не у ненависті, а в любові до своєї землі. І жодна злоба не здатна знищити цього світла.

Іноді я відчуваю, що більше не маю сил. Ці 1000 днів війни — це 1000 днів постійної боротьби за кожен ковток повітря, за кожен промінь світла. Вони зробили мене сильнішою, але й забрали щось важливе — ту частинку мене, яка колись вірила в те, що добро завжди переможе. Ця боротьба змінила мене назавжди — вона перетворила мене на мандрівника, який шукає своє місце в цьому світі, який постійно руйнується і знову постає з попелу.

Хоч часом здається, що це ніколи не скінчиться, ми знаємо: все має кінець. І тоді , коли настане тиша після останнього пострілу, прийде час для відбудови — не тільки міст, але й наших сердець.

Війна залишає по собі руїни, але саме з руїн починається нове життя. І, можливо, саме в цьому ми зможемо знайти новий сенс — у здатності знову піднятися, знову любити і знову вірити в те, що світ все ще вартий боротьби.