Мені 28 років. Маю чоловіка і двох дітей. Ми жили в селищі Докучаєвське Харківської області. Чоловік працює в Роганській селищній раді. 23 лютого він попередив мене, що буде війна і запропонував, щоб я з дітьми виїхала до батьків у село. Діти не захотіли. Я не вірила, що справді почнеться війна. Наступного ранку ми прокинулися від вибухів. Схопили тривожну валізу й побігли до підвалу університетської бібліотеки. Нам було чутно, як бомбили Чугуїв. Коли вибухи стихли, ми повернулися додому. Потім вирішили їхати до моїх батьків у Сумську область. Старший брат чоловіка і його батьки відмовилися їхати з нами. Ми залишили їм свого папугу, а собаку забрали з собою. 

Ми жили в селі, до якого росіяни не дійшли. Однак ми чули, як вони обстрілювали Тростянець і Охтирку. Через місяць чоловік поїхав додому і жив під обстрілами. Наш будинок постраждав. Ми час від часу їздимо додому, а інколи – чоловік до нас. Уже звикли до вибухів. Чекаємо на перемогу.

Найбільше шокує те, що наші родичі з Росії, які виросли в нашому селі, не вірять нам. А ще говорять, що ми самі в усьому винні.

Я дуже вдячна за підтримку волонтерам. Ми, у свою чергу, допомагаємо нашим солдатам. Я хочу, щоб скінчилася війна, щоб перестали гинути люди, щоб мої діти нарешті могли спокійно гуляти вулицями, зустріти своїх друзів, які роз’їхалися по всьому світу.