Чоловік Ганни Павлівни перший зі своїх колег-газовиків повернувся до Слов’янська з евакуації і після відновлення системи запускав газ у квартири місцевих мешканців

Ми зі Слов'янська, У нас ще 2014 рік був важкий. На той час дитині був тільки один рік, і ми вже тоді були переселенцями. Виїжджали за місто, а коли стало спокійно, повернулися. У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, нам також прийшлось виїжджати з міста, бо обстріли були небезпечні. 

24 лютого ми не чули вибухів. Я прокинулася вже о шостій ранку - вчитель всім дзвонив і казав, щоб дітей до школи не вели - почалася війна. Ну, шок і паніка була, звісно. Ми не знали, що робити, як бути, куди бігти. Чоловікові зателефонували з роботи, сказали, що завод закривається і більше вони не працюють. Це було дуже шоково, але ми ще в місті знаходилися до 27 березня. У дитини день народження 13 березня, а в місті вже були такі обстріли, що ми її вітали у підвалі нашого будинку. У нас дуже великий підвал, з усіма сусідами. 

Не було продуктів, було важко дістати якусь їжу, а торт  -  це взагалі було щось неймовірне. Ми знайшли якесь тістечко - оце наш максимум, як ми змогли відсвяткувати день народження. Було важко дуже емоційно, і дитині було важко, тому що вона вже розуміла, що коїться. 

Ми вирішили виїжджати, коли рашисти вже заходили в Ізюм - це дуже близько до нас. Ми не розуміли, куди їхати. Просто їхали аби куди. Ще з нами був наш песик, і було важко знайти житло, бо ніхто не хотів брати з собакою. Де житло знайшли, там і залишилися – у Кропивницькому.

Всім було важко і морально, і фінансово, бо ми всі залишилися без роботи: і батьки мої, і ми з чоловіком. Дитині було дуже важко, бо ми все покинули: дім, друзів, всі свої улюблені речі.

Повертатися додому було найприємніше з усього. Коли росіян відігнали від нашого міста, це було дуже-дуже велике щастя, бо ми змогли повернутися у місто. Мій чоловік працював у горгазі, і він з найперших повернувся. Він пускав газ у все місто, у кожний будинок і в кожну квартиру. 

Найбільше шокувало, коли у Страсну п'ятницю, перед Пасхою, в наше місто 11 ракет прилетіло. Все це було на наших очах, ми бачили страх людей. Тоді було дуже-дуже багато загиблих і поранених, і ми це все бачили, адже Слов'янськ - не дуже велике місто. 

Коли ми були в Кропивницькому, дуже добре до нас ставилися сусіди. Ми з ними здружилися і навіть по цей час спілкуємось.  Допомагали дуже волонтери. Ми їхали тільки з двома сумками, а нам допомагали і продуктами, і речами. Було дуже приємно, що не кидали людей в біді, а дійсно була дуже велика допомога.

Першим містом, яке росіяни захопили, була Волноваха. Людей звідти  переселяли в Слов'янськ, і ми тоді також привозили їм свої речі. 

Це було дуже жахливо, бо люди просто голі тікали зі своїх домівок, на деяких навіть одежа була обгоріла, в прямому сенсі були в одній білизні.  І ми всім містом привозили їм речі, продукти. 

Тоді все тільки почалося, ще не було такого волонтерства масштабного, тому просто допомагали один одному.

Мріємо, щоб війна закінчилася. Мріємо жити у своїх домівках, щоб наше місто було ціле. Щоб був мир, щоб була Україна і ми змогли жити повноцінним життям.  Хочеться щоб наше місто розвивалося, діти ходили до школи. Хочеться поїхати на море з дитиною, щоб радість дитини побачити. Мріємо про якесь таке нормальне життя, з відпочинками і салютами.