Мені 75 років. Я з Миколаївської області, з міста Снігурівки. Ми були у своєму домі. Спали. Ще чоловік був живий. Прокинулися від того, що десь щось вибухнуло. Підійшли до вікна подивитися, але нічого не побачили. Ввімкнули телевізор, і якраз натрапили на виступ президента. Так і дізналися, що війна почалась.
Найбільша трудність була в тому, що коли був обстріл, то снаряд влучив сусідці у двір.
Чоловіка мого ранило. Я його ще везла в Херсон на операцію, але він помер дорогою. Тепер сама живу. Ще й обстрілами побило дах, хата тече. Мені дуже важко.
Дякувати добрим людям, що мені допомагають. Коли все розпочалося і нас окупували, то гуманітарної допомоги не було. Не стало води, хліба. Я пенсію не отримувала дев’ять місяців. Але якось жили. Картопля була в погребі, варили та їли. Світла також із самого початку не було.
Усе було дуже важко. Як наші прийшли і Україна повернулася, то краще стало, звісно. І допомогу почали видавати. Якби ж воно все налагодилося!
Я не знаю, коли війна закінчиться. Мені здається, що їй ні кінця, ні краю нема. Уже так довго це триває! А так хотілося б, щоб скоріше закінчилося! Стільки біди принесла ця війна в нашу країну!
