У перший день війни мені було страшно за доньку. Я не знала, чи прийдуть до мого села росіяни. Доводилось весь час сидіти в погребі через сильні обстріли. У селі не було світла та води. Виживали завдяки колодязям.
Восьмого березня з чоловіком вирішили виїжджати, бо представники місцевої громади сказали, що росіяни будуть нас обстрілювати ще сильніше. Зараз живемо у Запоріжжі, але і тут переживаємо часті обстріли.
Я знаю, що мій будинок у Кам’янському розбитий.
За час війни мене приємно вразила допомога різних фондів та небайдужих людей. Своє майбутнє я бачу в Україні, вірю в перемогу ЗСУ.
