До війни я жила в селі Мирне, у Миколаївській області, разом із чоловіком. За пів року до повномасштабного вторгнення він помер від інсульту, і я залишилася сама. Згодом переїхала до батьків, доглядала маму, вона незряча й маломобільна. Наш із донькою будинок у селі повністю зруйнований, у маминому - немає даху й вікон. 

Коли сиділи в погребі, а над нами все здригалося, мама сама навкарачки спускалася вниз - це було найстрашніше.

Тепер ми поневіряємося по чужих оселях. Зараз зупинилися також у Миколаївській області - люди виїхали за кордон і пустили нас пожити.

Перший день війни пам’ятаю до хвилини. О 4:56 почула потужний вибух — прилетіло в район Кульбакіне, де аеродром. Я одразу зрозуміла, що це щось незвичайне. Увімкнула телевізор, так і дізналася, що почалася війна. 

Зараз у мене немає свого житла. Я постійно боюсь, що знову прилетить. Мама сліпа, ходить лише з підтримкою, її треба тримати за руку. Я не можу її залишити. Мене одну, може, хтось і прихистив би, роботу ще могла б знайти, але її я не покину

Діти роз’їхалися, мають свої родини. Вони також залишились без роботи й без житла. 

Коли закінчиться війна, я не знаю. Впевненості, що скоро, немає. Тут і зараз прилітає, гинуть люди. Ми віримо в наших захисників, але розуміємо, якою ціною все це дається.

Світлі моменти мені дарують онуки. Вони народилися до війни, ростуть. Я їх уже три роки не бачила. Вони не можуть приїхати сюди. Найбільше моє бажання — зібратися всім разом і просто бути поруч.