Я народилася і все життя прожила в Запорізькій області. До війни моє життя було звичайним: працювала, будувала плани, мріяла про майбутнє. Моя мама померла за місяць до початку війни, похована у селі Широке, на батьківській землі. На жаль, зараз я не можу туди поїхати через окупацію. 

Перший день війни запам’ятався телефонним дзвінком родичів із Львівської області. 24 лютого було тихо, але люди все одно пішли на роботу. На роботі стало зрозуміло, що життя розділилося на «до» і «після».

Був страх і нерозуміння ситуації. У місті почала їздити військова техніка, а ми з чоловіком не знали, що брати із собою. 

Потрібно було мати напоготові гроші, хоча магазини були напівпорожні, люди скуповували крупи і макарони. 

Ми з чоловіком працюємо у бюджетній сфері, тож роботу продовжували.

Я бачила згуртованість людей: у кафе готували обіди для військових, до роботи долучалися внутрішньо переміщені особи з Маріуполя та Запорізької області. Поліцейські, молоді й старі - усі разом допомагали чистити картоплю і готувати їжу. Це давало відчуття, що люди можуть об’єднуватися заради добра навіть у страшні часи.

Я хочу подякувати Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу, які я отримувала декілька разів. 

Я мрію поїхати на море у Кирилівку чи Бердянськ, побачити схід та захід сонця. Вірю у перемогу, а вона обов’язково буде.