Мешканців Попасної з перших хвиин вторгнення росіяни накривали суцільним вогнем. Виживати їм допомагали волонтери - звичайні люди, які ризикували своїм життям заради чужого

У перший день війни я збиралася на роботу, доньку готувала до дитячого садочка. У робочому чаті колеги писали, радилися, що робити сьогодні. Здавалося, це звичайний ранок. Коли ми спускалися сходами з квартири, пролунало кілька потужних вибухів. Для нашого міста це не було чимось незвичним, постріли ми чули майже щодня. Я зайшла до батьків і запитала, що відбувається, чому всі говорять, що не треба йти на роботу. Батько подивився на мене і сказав: «Почалась війна». Так я й дізналася, що сталося з Україною.

Невдовзі ми залишилися без світла і без води. Так минуло щонайменше пів місяця. 

Воду набирали у квартирах сусідів, які виїхали. Коли була можливість, хлопці вночі ходили до кринички, бо вдень це було надто небезпечно. 

Волонтери приїжджали під обстрілами. Віталік, який вивозив нас, не побоявся їхати під кулями, хоча вдома на нього чекали дружина, дитина і батьки. Він до останнього повертався за людьми. А Михайло Панков — людина, яка до останнього привозила воду й продукти до нашого будинку, допомагала вижити нашим сусідам. Нещодавно він загинув. І ця втрата — невимовний біль.

Ми виїжджали 4 квітня, коли бої вже точилися просто в нашому районі. Не щодня дозволяли заїжджати в місто, були ранки з обстрілами, коли військові не пропускали цивільні машини. 

Волонтери ловили короткі години тиші, заїжджали, знаючи, що за пів години все може початися знову. Вони вивозили літніх людей, дітей, хворих. 

Це були звичайні люди, не військові, не медики, не рятувальники. Працювали на заводах, жили поруч із нами. Просто не змогли стояти осторонь.

Ми не планували їхати так далеко. Думали перечекати в Донецькій області. Але після чергового обстрілу Краматорська стан батька різко погіршився, почалася гангрена. Ми вирушили спершу до Лозової. На станції черговий запропонував сісти на найближчий потяг, що їхав до Хмельницького. 

Батька ледве довезли. На вокзалі нас зустріли волонтери, представники Червоного Хреста, рятувальники. Допомогли вийти з вагонів, супроводили до місця поселення. Нас розмістили у школі, дали житло. І я безмежно вдячна Хмельницькому за те, що ми тут залишилися, що нас прийняли.

Про майбутнє я майже не думаю. Хочеться просто жити з вірою, що таке більше не повториться. Потрібен мир. Потрібне здоров’я. І щоб рідні були поряд. Більше мені нічого не потрібно.