На той момент було близько 7:00 ранку, я вже збиралася виходити до школи та вирішила зайти до мами в кімнату. Вона сиділа дуже спантеличена та не знала, що відбувається. І ось вона вмикає телевізор і каже лише одне: "Почалося" і на кадрах вибухи з аеродрома Івано-Франківська. Після цього все відбувалося наче в тумані, адже буквально за 200 метрів від аеродрому живе мій брат. На щастя, з ним все було добре, але страх з того часу мене не покидав.

Через тиждень з початку повномасштабного вторгнення мені довелося виїхати до іншої країни. І здається, що все в нормі, адже я в безпеці, але з того моменту почалося справжнє пекло. Звісно, усе це не зрівняється з історіями тих людей, що бачили на свої очі усі жахи війни, але для мене ці 3 місяці закордоном стали найгіршими в житті. Я поїхала сама, без батьків до своїх родичів, де мене постійно принижували та ніби вважали своєю "прислугою". Дійшло навіть до того, що мені не дозволяли брати їжу з холодильника, хоча моя мама скидала їм гроші на продукти, проте куди вони пропадали так і невідомо. Я не хотіла про це все розповідати батькам, щоб вони не хвилювались. І тому в 15 років я пішла на роботу до ресторану, щоб заробити не на свої забаганки, а хоча б на базову їжу. Це була неймовіно тяжка робота по 10-14 годин постійно на ногах, де я робила всю мілку роботу (перемити весь посуд, прибрати, винести їжу і тд.). Труднощі полягали в тому, що я не знала мови, тому весь день знаходилася у своїх нав'язливих думках. Таким чином, я змогла заробити гроші на те, що мені було потрібно. Саме тоді мої родичи зрозуміли, що не можуть більше мною маніпулювати, а тому сказали збирати свої речі і, можна сказати, просто виставили за двері. Здається, має бути сумно і страшно, але я була неймовірно щаслива тому, що їду додому. Але на мене ще чекала основна новина. По приїзду я дізналася, що мій батько майже весь цей час знаходиться на першій лінії фронту. Тяжко це сприймати, коли у 2014 році ми майже його не втратили через цю кляту війну, а тут знову стається те, що змушує мене і досі прокидатися вночі від кошмарів, що в будь-який момент його може не стати...

На даний момент мій батько не з нами, а на війні ще з 8 березня 2022 року. Для мене це дуже тяжко, адже він - найрідніша людина в моєму житті і тому я дуже боюся його втратити.

Ще в перші дні війни я пішла волонтерити, допомогала плести сітки на танк. Мені здавалося, що всі люди мають бути на паніці та переживати, але на моє здивування все було не так. Нас була сила силенна людей від 5-річних дітей, що допомагали батькам, до вже зовсім стареньких людей, які нарізали тканину. За цей час мені довелося познайомитися там з усіма і вони розповідали, що скинули усі свої кошти на допомогу ЗСУ. І це насправді було так зворушливо розуміти те, що наш народ незламний, який піде на все, щоб перемогти навіть найзапеклішого ворога. Це і до сьогодні дає силу віри та надії на світле майбутнє нашої країни!