Війна мене застала в Попасній в 2014 році. Після масованих обстрілів я переїхала в Сєвєродонецьк. Гадала, що найстрашніші дні вже минули. У перший день вторгнення була на роботу у лікарні, вносила дані про щеплення з ковіду. Тим часом росіяни бомбили аеропорт. У кабінеті трусило вікна, і я злякалась, що рами поваляться на мене. Потім я все ж таки пішла додому, бо стало дуже гучно. Почала шукати укриття, не розуміла, що робити. Ще місяць я ходила на роботу, рятувала поранених. Багато медиків виїхало, тому рук не вистачало. Води, світла та газу у місті вже не було. 

Обстріли тривали постійно. Одного разу машину з медиками, що їхали на виклик, розстріляли.

Старші лікарі мені сказали, щоб я виїжджала, поки не підірвали міст через річку. Я довго вагалась, бо дорога була небезпечною. З волонтерами все ж таки подолала цей шлях. Доїхала до Дніпра, а вже там сіла на потяг.

Зараз я живу в Києві. Розумію, що додому я вже не повернусь, а в окупації залишився тато. Він знищив свої документи, щоб його не вбили, бо він - український військовий. Я хочу повернути батька, тож чекаю визволення наших земель. Кожного дня мене тягне додому. Я бачу дім уві сні, хочу хоча б одним оком побачити дорогі серцю місця.