Війна змусила Ірину двічі переселятись, і не саму. Вона опікувалась 88-річною мамою і ще чотирма старенькими людьми. Була вражена, коли представники місцевої влади евакуювались першими, не попередивши інших людей

До початку війни я жила і працювала в Луганську. З 2014 року переїхала до Сіверськодонецька, де я народилася, де були мої батьки. Я повернулася в рідне місто, в місто, жила і працювала там. Мій брат працював у лікарні лікарем. Я була з мамою - їй було на той час 88 років. Допомагала, як могла. У мене було під опікою ще четверо старих людей. 

24 лютого я працювала. Мої партнери з Мелового рано, десь на пів шосту, подзвонили і сказали, що велика війна почалась. У той час було дуже холодно, дуже страшно. Трохи пізніше в Сіверськодонецький аеропорт прилетіло. Було дуже гучно, дуже несподівано. Я не буду приховувати, що місцева влада абсолютно нічого не зробила для людей. Усі правоохоронні органи, вся адміністрація Луганська, обласна і місцева Луганська, які з 2015-го базувались у Сіверськодонецьку, виїхали з міста до восьмої ранку 24 лютого 2022 року. 

Місцеві мешканці залишились сам на сам зі своїми проблемами.

Мама народилася в Луганській області, вона казала, що там її батьківщина, там похоронені її предки – бабуся, мама, і чоловік похоронений. Коли в місті вже не було світла, газу, води, я умовила маму виїхати, і вивезла ще двох стариків, які в мене були під опікою. Їх залишила у родичів у Дніпрі, а мене приютила сім'я в Кіровоградській області. Дякуючи цій сім'ї, ми з мамою були під захистом. 

Через десять днів, коли наша лікарня майже не працювала, до нас приїхав мій брат. Він знайшов роботу в селищі Побузьке Кіровоградської області, працює лікарем по цей час. Мама дуже переживала, і у травні її не стало, а ми тут продовжуємо жити. Я тут плету сітки, допомагаю міській громаді як можу, а брат працює лікарем у місцевій лікарні. 

Особисто я виїхала з міста 25 березня. Місяць ми там під обстрілами були. Ще були якісь запаси, було світло. Ще деякі магазини працювали. З продовольством не особливо добре було. Дуже багато наші підприємства допомагали: пекли хліб, якусь гуманітарку роздавали, але ми не користувалися.  Було не до того, тому що на той час у мене були старики під опікою. Ще пара аптек працювали - дещо можна було купити, і були якісь запаси. На той час все обійшлося. 

Була проблема з евакуацією. Від того місця, де я жила, дуже далеко треба було йти, тому довелося найняти машину, щоб евакуювати стариків і евакуюватися самій не за маленькі гроші.

Мене шокувало те, що населення не було підготовлене, хоч були такі можливості - це одне. Друге шокувало, що в XXI столітті робляться такі страшні речі. Ми знаємо, що сім'ї роз'єднані, дуже багато людей гинули. У нашому місті не мали можливості загиблих і померлих захоронити в певний час. Родичі виїжджали, а потім не могли знайти місце захоронення, і дізнатися, похоронена людина чи ні. Мені довелося допомагати одній поважній людині з нашого міста. Слава Богу, ми знайшли поховання її чоловіка. Але дуже-дуже було важко. 

З кожним днем стає важче і важче, тому що люди не завжди нормально сприймають внутрішньо переміщених осіб. У селищі, де я знаходжусь, керівництво ніякої допомоги не оказує з самого початку. Я декілька разів спілкувалася з головою селищної ради, і він сказав, що йому це не цікаво, у нього інші проблеми. 

Прості люди допомагають. Я з місцевими дівчатами спілкуюсь, допомагаю, чим можу. Ми плетемо сітки, збираємо речі в госпіталі, ну і крім того допомагаємо. 

Дуже важко, що і сім'я розділена. Моя донечка жила і працювала у Миколаєві. Коли почалася війна, їй довелося виїхати в Німеччину. Дуже важко психологічно, тому що дуже погана транспортна логістика тут, де ми проживаємо. У мене дуже багато друзів по всій Україні – кругом проблеми є. Допомагає віра і об'єднання хоч тих людей, які можуть якось поспівчувати, допомогти і підтримати, і віра, що все налагодиться.