Людмила Леонідівна вирішила виїхати з окупації, щоб вберегти дітей та внуків від обстрілів та набігів окупантів

Я вчителька початкових класів та української мови. До початку війни жила в селі Верхній Токмак. Нам довелося втекти від окупантів, я вивезла дітей і внуків. Зараз живу в Запоріжжі. Працюю у двох школах, звісно, онлайн.

24 лютого, як завжди, я прийшла на роботу, а директор сказав, що уроки скасовуються, бо почалася війна.

Наше село було окуповане майже відразу. Мабуть, 26 чи 27 лютого вони заїхали. У нас вони були наїздами: приїдуть, вистрелять і втечуть до сусіднього села.

У нас дуже місцеві колаборанти небезпечні. У серпні я вже вивезла дітей. Чесно кажучи, не збиралася виїжджати, адже чекала наших. До останнього вірила, що першого вересня буде вже в Україні. Річ у тому, що дуже багато апаратури зі школи винесли. А як почали їздити й погрожувати автоматами, то мені стало страшно за дітей. Востаннє п'ятнадцятого серпня вони приїхали, а шістнадцятого вранці я виїхала. Вони погрожували не випустити, на Василівці повернути назад, але Бог поміг.

Я дуже боялася блокпостів, але люди, що раніше виїжджали, розказали, які блокпости треба об’їхати, що треба зробити, щоб надовго у Василівці не лишитися. Ми думали, що у Василівці будемо довго. Не знаю, яким дивом, але я того ж дня і виїхала. Не просилась, самі підійшли й сказали: «У вас діти, виїжджайте». Найскладнішим був передостанній блокпост, коли заносили дані в комп’ютер, і не пропускали внучку зі мною. Машину не пропускали й внучку. 

З ліками проблеми були, і зараз є. Річ у тому, що їх туди не можна передати, вони зараз на Василівці все викидають. Продукти, побутову хімію, ліки на Василівці не пропускають. Тож там, я б сказала, нагальна проблема з ліками. Є російські, але вони зовсім не дієві. 

Як сказала моя сімейна лікарка, вони користуються тими ліками, яких у нас уже десять років немає. Україна пішла вперед, медицина прогресує в нас, а вони залишилися на місці.

Вони ж хочуть Радянський Союз, вони його й отримають, мабуть, оці дев'яності роки дефіциту. Шокувало, що вони стріляють уночі по мирних мешканцях. Лягаєш спати й боїшся - встанеш ти чи ні, а все інше можна пережити. Навіть обстріли вдень не такі страшні, як уночі. 

Сподіваюся, що війна закінчиться дуже скоро, і до нового року ми повернемося додому. Я так цього хочу! 

Своє майбутнє бачу у вільній, незалежній, квітучій країні. Найбільше хочеться подорожувати Україною, тут стільки місць гарних! Я хочу дітям показати країну. Я її бачила, але не всю.