Мені 67 років. Я жила в місті Костянтинівка Донецької області. У листопаді похоронила чоловіка, а в лютому почалася війна. Я взяла документи, сумку з речами й виїхала у Запоріжжя. Орендую кімнату, яку раніше винаймала моя донька. Вона виїхала, а я заселилася. Підтримую зв’язок з тими людьми, які залишилися в Костянтинівці. Місто постійно бомблять. У моєму будинку вилетіли вікна, але я все рівно хочу додому. Вдома краще. Хочу в рідне місто, де виросли мої діти, де похоронила своїх рідних. 

Хочеться, щоб був мир. Набридли сирени й обстріли. Лягаю вночі і не знаю, прилетить снаряд чи ні.

Коли кудись влучає, відразу думаю, що хтось загинув, що це могла бути я. Все пропускаю через себе.

Коли мені батько розповідав про війну, я й подумати не могла, що доведеться зіткнутися з тим, що пережив він.

Після того як я зареєструвалася в Запоріжжі, Фонд Ріната Ахметова надав мені гуманітарну допомогу. Вона була доречною. Я дуже вдячна за неї. 

Важко виживати. Катаракта почала рости – я осліпла на одне око. Зробила операцію, вийшла з лікарні і не зрозуміла, де я. Одним оком взагалі нічого не бачила, а другим – частково. Попросила людей викликати мені таксі й відвезти додому. У Запоріжжі дуже хороші люди. Таксист привіз, куди треба, і допоміг донести сумку. 

Онучка вчилася в Харкові, з перших днів висилала мені фотографії того, що відбувалося в місті. А моя сестра живе в росії. Я зателефонувала їй і сказала, що російська армія бомбить Харків, а вона відповіла, що то американці бомблять. Після цього ми більше не спілкуємося.