Куртасова Надія, вчитель

Комунальний заклад «Харківський ліцей №5 Харківської міської ради»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не Нестор Літописець, навіть не простий блогер, я звичайна пересічна українка, що з 24 лютого 2022 року й до сьогодні виживає у Харкові. За законами створення літопису починаю свою оповідь від початку війни й до сьогоднішніх днів.

Добігає кінця третій рік жахливої війни. Часом не віриться, що все відбувається насправді, бо за людськими законами не мають права люди знищувати чужу країну та її народ, виконуючи забаганки фюрера, що втратив здоровий глузд.

Харків’яни і майже вся Україна прокинулися близько четвертої ранку від гучних вибухів, не розуміючи, що відбувається. Мене розбудив телефон, дзвонила приятелька, яка сказала: “Надю, війна”. Проспектом вже потоком їхали автівки на виїзд з міста. Страх, розгубленість, відчай охопили людей. Кожен вирішував свою подальшу долю. Місто причаїлось, люди боялись включати світло ввечері. Пізніше дізналися, що в перші дні ворог відчайдушно намагався захопити Харків і танками, і ДРГ, бомбардував літаками.

До сьогодні здригаюсь, коли по вулиці швидко несеться з ревом машина, гул якої нагадує звук літака.

Спочатку дуже боялись, ховались в укриттях, станціях метро. Жінки з дітьми, старенькими, тваринами майже три місяці жили в метро. Довго ще потому колони станцій прикрашали дитячі малюнки. Чоловіки йшли до військкоматів, записувались до територіальної оборони. Всі разом захищали Батьківщину.

Дні й ночі змішались докупи, українці жили новинами, просиджуючи в інтернеті, дивлячись телевізійні новини. Дізнались про Бучу, Маріуполь, Ізюм та інші міста і села України, де орда нелюдів показувала своє нутро, свою суть у звірствах, вбивствах українців.

Місто обстрілювали цілодобово. Методично знищувалась Північна Салтівка, центр, взагалі, все місто. Палац Праці, старовинна відреставрована будівля БТІ, бекетівська споруда сільськогосподарського університету, будівля Обласної державної адміністрації — ці улюблені пам’ятки, відомі кожному харків’янину, зараз або зовсім зруйновані, або дуже пошкоджені. Це тільки крапля. Ніколи не забуду обстрілу нашого району, коли навколо мого будинку вибухали ракети.

Сиділа біля дверей, молилася, читала повідомлення, що ще летить і подумала: все як у грі “Морський бій”. Повезло — “не потопили”.

Боляче було дивитися на безлюдні вулиці. Людей можна було побачити на ринках та в магазинах. Хочу сказати, що місто добре забезпечувалось і забезпечується різноманітними продуктами.

Прийшла перша воєнна весна, потім літо. Запрацювали парки, на клумбах розквітли квіти, почали відкриватись магазини і кав’ярні, на вулицях з’явились люди. Раділи перехожим, відвідувачам кафе, батькам з дітьми. Я не була в інших містах під час війни, але харків’яни не втратили чудової традиції тримати місто в чистоті. Щоб не трапилось, комунальники прибирають наслідки обстрілів, все, що можна полагодити, робиться відразу.

Рятувальні й комунальні служби цілодобово допомагають мешканцям, часто ризикуючи своїм життям.

Коли ворога відігнали від Харкова, життя в місті завирувало. Запрацювала метрошкола, вже другий рік багато дітей навчаються в класах, мають змогу спілкуватися. Були скептики, та справа виявилась вартою. Щоб порадувати харків’ян, на Різдво і Новий рік прикрашаються станції метро. Там поселяється новорічна казка. Харківське метро найкрасивіше. Біля ялинок відбуваються новорічні свята для дітей. Запрацювали деякі театри. Дивні почуття відчула після спектаклю в Академічному драматичному театрі.

А місто постійно обстрілюють. Ніхто не має впевненості, що ранок наступить для всіх. Але люди звикли до тривог, вже ніхто не біжить до укриттів, кожен займається своїми справами.

Місто живе: діти навчаються в школах (онлайн і офлайн), працюють лікарні, поліклініки, лікарі виїжджають на виклики, рятують потерпілих під час обстрілів. Рашистські нелюди практикують повторні обстріли об’єктів, де працюють рятувальники та лікарі. Є серед них загиблі. Так ворог несе “руський мір”. Харків, ніби уражений звір, весь у ранах. Недавно подумала, йдучи по вулиці Свободи, що руїни не лякають, до них теж звикли. Це видима сторона життя міста.

А є і невидима. Багато харків’ян стали донорами. Своєю кров’ю рятують наших захисників, волонтерять, хто як може допомагає воїнам.

На фронті дуже тяжко, проте я вірю в нашу перемогу з самого першого дня. Ця віра допомагає вижити, не опустити руки, працювати, волонтерити. Хай це станеться раніше тисячного дня. Перемога буде за Україною, інакше не можна, бо тоді сенс життя і буття втратиться.

Закінчую свої спогади, знову тривога, підходжу до вікна — холодно, дощ. Перша думка: як там наші синочки, наші захисники, завдяки яким ми живемо.
Слава Україні!
Героям слава!