Коваленко Ростислав, Комунальний заклад «Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського», м. Вінниця

Викладач, що надихнув на написання есе – Засімович Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це не просто цифра... Це більше трьох років, які змінили все моє життя й життя мільйонів українців. На початку війни світ здавався хаотичним і нестабільним. Це був час шоку й тотального страху, а майбутнє здавалося невизначеним і таким далеким.

Але з кожним днем ми знаходили в собі нові сили і нові способи адаптації до нових реалій, ми розуміли, що цей конфлікт – довгостроковий виклик.

На початку війни мене переслідував страх. Моє серце завмирало щоразу, коли звучала сирена, я відчував тривогу щоразу, коли з’являлися новини про обстріли. Було неймовірно боляче бачити, як руйнуються будинки, життя й цілі міста. Мої думки були зосереджені на безпеці близьких і розумінні того, як вижити в цьому новому й жорстокому світі. Перші кілька тижнів були найважчими. Страх перед майбутнім, невизначеність, брак інформації.

Але з часом я зрозумів, що найголовніше – не дозволяти страху керувати моїм життям.

Через кілька місяців після початку війни я відчув зміни в собі. Я став емоційно сильним, навчився контролювати свої емоції й знайшов у собі сили рухатися далі. Війна мене загартувала. Я став більш вдячний за кожен мирний день і кожну тиху хвилину. Миті, коли можна було вийти на прогулянку або поспілкуватися з рідними, які раніше здавалися несуттєвими дрібницями, стали надзвичайно цінними.

Окрім страху, війна принесла також зміни й у мою свідомість. Я зрозумів, наскільки важливими є воля, незалежність і свобода.

Я побачив не лише руйнування, але й неймовірні прояви солідарності та стійкості. Волонтери, армія і звичайні громадяни… Всі об’єдналися, щоб допомогти одне одному.

Одним з найбільших уроків останніх днів стало розуміння важливості спільної відповідальності. Я не міг стояти осторонь і спостерігати за тим, що відбувається. Кожен із нас повинен зробити свій внесок, нехай навіть невеликий. Я долучався до збору гуманітарної допомоги, намагався допомогти людям, які опинилися в складніших ситуаціях.

Це дало мені відчуття, що я не просто свідок війни, а й, на жаль, активний учасник подій, проте можу впливати на ситуацію.

1000 днів війни стали й часом особистих змін. Я навчився цінувати життя, людей, які мене оточують, і моменти, які ми часто сприймаємо як належне. Війна навчила мене, що головне – не матеріальні здобутки, а збереження життя, здоров’я та родинних зв’язків. Те, що ми можемо підтримати один одного навіть у важкі часи, стало найбільшою силою української нації.

Ми стали сильнішими, мудрішими та згуртованішими.

І, незважаючи на всі виклики, ми продовжуємо рухатися вперед – заради себе, заради тих, кого ми втратили, й заради нашого майбутнього.