Шевчук Евеліна, 10-б клас, Петрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Комісар Зоя Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна для мене — це безвихідна ситуація, бо при таких умовах тяжко побудувати майбутнє.

Ми не знаємо, що очікувати від кожного дня, бо країна-агресор знищує нас з лиця землі. Дуже боляче жити з думками, що тебе в будь-яку секунду може вбити ракетою чи завалами.

Коли я ходила на кладовище з батьками, то у мене розривалося серце від побаченого. Настільки багато могил молодих хлопчиків та дівчаток, які кожен день віддають своє життя за нашу неньку Україну.

За що? Для чого? Вони ж також жили своїми мріями, цілями, надіями…

Тепер розповім, через що я пройшла, а це було безліч випробувань. Коли почалася війна, я навчалася у сьомому класі, була звичайною активною дівчинкою. Просто раділа дитинству, будувала плани на майбутнє. Але в один прекрасний момент все пішло коту під хвіст. Почалися перші обстріли, вибухи й новини, тоді в своїх очах я побачила страх і жахіття. Мама благала мене виїхати за кордон, вона переживала за моє життя, проте я стояла на своєму та й казала їй «свою Батьківщину не залишу», бо тільки тут мені комфортніше жити. Через сильну небезпеку мені з родиною прийшлось виїхати зі свого рідного села Нові Петрівці.

Потім у нас була купа переїздів з одного міста в інше. Звичайно мені було складно і самотньо без друзів й спілкування.

Тато вирішив піти воювати, його перекинули на гарячу точку, ми з мамою молилися Богу, щоб він повернувся живим і цілим. 

Повернення обійшлося з контузіями і деякими травмами. Був нагороджений медалями.

Були складні часи, нам не вистачало їжі, одежі, деяких ресурсів, до того ж всі родичі відвернулися у скрутні часи. Я вмовила матір за два роки наших поїзденьок повернутись назад додому. Все наче стихло, і за цей період настільки звикла до війни, що стало трохи байдуже. Дуже раді, що рік тому назад до нас переїхали бабуся та племінники мого батька із зони бойових дій. Ми згуртувалися, і жити стало набагато легше. Знову після довгого дистанційного навчання повернулась до рідненької школи, зустрілася з довгоочікуваними друзями, познайомилась з класним хлопцем та записалася на різні гуртки, почала себе самореалізовувати. Коли я вдома, на Україні, мені набагато легше з думками.

Я вірю, що настане той час, коли ми здобудемо перемогу, бо ми нація незламна! Образливо лиш те, що ми більше не повернемо життя наших героїв. Проте вони навічно залишаються у наших серцях!

СЛАВА УКРАЇНІ!