Чайковський Яромир, учень 9 класу Малобурімської гімназії Чорнобаївської селищної ради Черкаської області
Вчитель, що надихнув на написання есе — Бабак Валентина Антонівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

«Головне, якби тільки не було війни…», — так часто говорила мама моєї бабусі. Для мене це було дивним. Яка війна? Хіба Україна буде воювати? Ми ж мирна країна, яка з правіку сіє зерно та плекає його, милується красою розквітлих садків навесні, відпочиває від задушливого міста в лісі, подорожує, народжує дітей.

Частково наша держава втягнута у війну з 2014-го року, бо росіянці вирішили, що треба захищати «їхній етнічний» Донбас. Тоді це так було далеко… Де Схід, а де ми… Тоді я жив у регіоні Сумської області, славному історією Лебедині… До кордону з росією не зовсім далеко.

У повітрі літало зловіще «буде війна», бо одного лютневого вечора бачив, як по місту рухаються військові машини. Це не викликало в мене якогось побоювання, думалося, що то і в нас навчання особового складу ЗСУ.

Увечері 23 лютого наша родина проектувала свої вихідні: де краще відпочити, що кому придбати в магазині… Мої батьки стовідсотково були впевнені, що війни не буде, бо ЗМІ всі в один голос стверджували те саме, а на кордоні навчання держави-сусідки, щоб показати свою силу світу та залякати нас.

16 лютого 2022 року в школі ми відзначали день єднання, одягнені в вишукані українські вишиванки, почасти звучала поряд з українською російська мова. Так було завжди. Це було звично в школі, родині. Українською на уроках мови та літератури, а російською скрізь. Тоді я не замислювався, що та мова принесене нам на своїх щитах?

Жорстокість, знущання, невимовний біль за втраченим, океан чорних сліз, горе… Хто міг подумати, що наше дитинство в одну хвилину стане дорослим?!

Я пам’ятаю той страшний ранок 24 лютого 2022-го року… Я прокинувся від якогось незрозумілого свисту в повітрі, а потім так бахнуло, що задрижали шибки у вікнах… Я бачив тривогу в очах батьків, це була якась незрозумілість. Мати схопила нас, посадила на диван, батько намагався телефонувати, але той свист і знову вибухи, від яких падала штукатурка у квартирі, створювала таку тривожність, мало не істерику в кожного.

Тоді, того ранку, ніхто не знав, що це повномасштабне вторгнення. Тільки пригадую батькове: «Напевне, почалося…» Треба було щось робити, підвал у нашому будинку був напівпридатний для перебування там. Нашим укриттям була ванна кімната, хоч і будинок так дрижав, але йти в школу в укриття, яке було за кілометр, це було надто загрозливо.

Я вже не можу згадати, скільки тривало так. Пам'ять потроху стала стирати те жахіття.

Це був початок війни… Отієї кривавої бойні, яка вже понад 950 днів котиться моєю Україною… Росіянці швидко, як миші холодної пори, просувалися нашою Сумщиною. Вони були недалеко від Лебедина, дякувати Богу, що їх там вдалося зупинити нашим оборонцям.

Мій тато, я і брат ходили рити окопи. Так, це важка праця, але ж треба, якщо ти не вмієш тримати зброю і не знаєшся на військовій справі. Так кожен прагнув чимось допомогти.

Місто не потрапило під окупацію, але відгомін боєзіткнень ми відчували до березня. Під’їзди до міста вражали розбитою ворожою технікою. Так хотілося зблизька подивитися на те, але було суворе батьківське табу.

Жити у постійній небезпеці впливало на всіх. Роздратування, хвиля негативних емоцій, розчарування — це тільки мізерія від реакції на навколишнє. Постійні суперечки між батьками, натягнуті відносини між усіма членами родини – це те, що тоді було.

Березень 2022-го року, батьки прийняли рішення виїжджати, шукати трохи безпечніший регіон. Про іншу державу не було мови, бо там уже українців вдосталь.

Ми спакували найнеобхідніше, перевіряючи тривожні валізки по декілька разів, запасні ключі від помешкання віддали друзям — і поїхали… Спочатку це була Полтава, але там житло коштувало дорого. Наша родина мешкала у знайомих, перебиватися у двокімнатній квартирі вісьмом особам було незручно. Ми вчилися онлайн, не було особливого бажання нічого робити. Не було такого місця, де можна усамітнитися.

Родина сподівалася, що війна скоро закінчиться… Тоді їхати додому недалеко. А втім… Було, як було!

Батьки займалися пошуками житла у безпечнішому регіоні — Черкащина. Черкаси на той час прийняли багато біженців, мати нормальне житло там було проблематично. Так ми потрапили у село Мохнач, яке розташоване вздовж Сули і підпорядковане Чорнобаївській ОТГ, що на Золотоніщині. Це було у 2022-му році…

Оце і є мій шлях…

Сьогодні я живу тут, в екологічно чистому селі. У нас вистачило грошей на будинок серед розкішшя мохнацької природи. Жителі нас зустріли так, мов ми жили тут багато років.

Кожен пропонував свою допомогу: картоплею, яйцями, різними овочевими заготовками. Ми знайшли тут друзів. Улюбленим заняттям для мене стала риболовля.

Мої батьки не оформили ВПО, ми не отримуємо допомогу, мати зараз працює за кордоном, а батько опікується мною і братом. Я навчаюсь у школі села Мала Бурімка. Живемо ми з того, що батько в селі є своєрідним «різноробом» — працює за наймом, допомагає людям по господарству. Головне, що тут є город, де можна виростити овочі, завести хоч і невелике господарство.

Чи міг я уявити себе тут? Ні! Доля нас посилає туди, де ми повинні бути. Варто дякувати їй за все.

Що я роблю, аби швидше прийшла перемога? Це для мене питання відкрите. Волонтерю разом. Школа зараз — осередок волонтерства: ми допомагаємо виготовляти окопні свічки, плетемо маскувальні сітки, проводимо ярмарки, де збираємо кошти на дрони чи інші засоби для ЗСУ.

Я розумію, що це той мінімум, який я можу зробити, але це наповнює моє життя.

Незабаром 1000-й день війни… Яким він буде? Я сподіваюся, що в цей день всі канали ЗМІ повідомлять нам про перемогу України. Ми повернемося додому. Знову заживемо мирно і тихо у нашому місті. Так, це не сон, а моя мрія.

Такий мій шлях у цій війні… Багато того, що я бачив, стало історією. Колись і моя мрія стане реальністю.

Я розумію, що зараз ми проходимо випробування війною. Важливо скласти цей іспит — і залишитися людиною. Кожен вибирає свій шлях… Мій є таким.