Моя сім'я з 24 лютого по 01 травня 2022 року знаходилася в окупації. У місто не доставлялися продукти харчування, постійно відключався інтернет, не було зв’язку, по вулицях міста вільно пересувалися озброєнні російські солдати та техніка. Вільно ходити містом мешканці не могли, якщо російські солдати бачили в руках телефон, то відбирали, людей забирали в підвал, магазини та заклади закрилися. Діти на вулицю не виходили, з друзями спілкувалися тільки по телефону поки був зв’язок, тобто діти перебували щодня в закритому приміщенні. Місто наче вимерло. Життя перетворилося на виживання в щоденних чергах за продуктами. Звичне життя було перекреслене та обмежене.

Я не могла більше терпіти цей тихий терор і прийняли рішення виїжджати. На свій страх і ризик ми посадили дітей в машину і поїхали з окупованої території до Кривого рогу, ми їхали 18 годин. Ми проїхали близько 30 російських блокпостів, на кожному з яких нас зупиняли російські солдати та перевіряли документи і речі. Дорога була дуже важка, особливо для дітей, які бачили на шляху багато зруйнованої техніки, вигорівші ліси. Приїхали ми в Одесу, а тут нові випробування: повітряні тривоги, чуже, незнайоме місто.

Зараз я без роботи і без доходів, чоловік в іншому місті. Я даю раду двом дітям. Мріємо повернутися додому, бо там наше житло, яке поки що не зруйноване. Маємо надію, що наша квартира вціліє і буде куди повернутися! 

Найважчим для мене було усвідомлювати, що моя українська ідентичність, мої думки, мої діти, мої життя тепер в окупації і залежить від загарбників, в сторону яких я навіть не могла подивитися через загрозу життю. Шокували вбивства мирних людей, допити, зникнення підлітків. За час перебування в окупації через відсутність постачання продуктів на полицях зникали і їжа, ї побутові товари. Вистроювалися щоденні кілометрові черги до магазинів, в яких проводив півдня.