Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Михайло Висоцький

«Місто моїх дитячих мрій – Донецьк»

переглядів: 367

Висоцький Михайло, 15 рокiв,

Запорізька спеціалізована школа-інтернат "Січовий колегіум"

Есе "День, коли почалася війна…"

Сину, сину, спи, маленька квітко,
Сину, сину, сходить десь війна.
Сину, сину, підростаєш швидко.
Як боюсь сказати, що вона
Налетіла в нашу, сину, хату…
Ірина Швед «Соняхи»

Спочатку навесні і влітку 2014 року через свій маленький вік я взагалі не розумів, що коїться щось не те, щось жахливе. Був радий, коли батько відправив нас з мамою та сестрою на все літо з Донецька на Азовське море. Але був збентежений, коли у вересні пішов не у свою рідну школу, а в школу в Краматорську. А потім не розумів, чому, провчившись у ній лише місяць, повернувся до Донецька. Я був здивований, коли бачив танки на вулицях рідного міста. Але дуже скоро, на жаль, я все зрозумів.

Це було в жовтні 2014 року, тоді мені було всього вісім років. День починався, як завжди: я прокинувся, поснідав та пішов у школу, яка була поруч із домом моєї бабусі (де я у цей час жив). Кожного дня я проходив повз дитячий майданчик, на якому мені подобалося гратися з друзями після уроків. Дорогою я зустрів однокласників та наших вчителів, які теж поспішали до школи. Уроки почались і відбувалися, за розкладом, до тієї миті, яка змінила і цей день, і моє подальше життя.

Був третій або четвертий урок, я вже не можу пригадати, що саме на ньому викладали. Я щось записував, щось відповідав, слухав свою вчительку та шуткував з друзями.

Як раптом десь поруч наче вдарив грім, а потім будівля школи начебто зробила довгий подих та похитнулася. Пролунав різкий звук розбитого скла, і моя вчителька Олена Миколаївна крикнула нам: «На землю!» Наступне я пам’ятаю, як кадри старого чорно-білого кіно.

Ось ми лежимо на підлозі в класі, а у вікнах немає жодного скла. Ось ми повземо за вчителькою до коридору, оминаючи бите скло на лінолеумі. Ось мі лежимо уздовж стіни в коридорі школи з дітьми з інших класів і слухаємо далекі й близькі вибухи та сирену, що десь реве.

Скільки пройшло часу до того, як нас почали забирати рідні, я і зараз не зможу точно сказати. Просто в один із моментів поруч зі мною вже була моя бабуся. Це було наче уві сні: я сприймав все нечітко та уповільнено, ніби бачив все зі сторони, немов це відбувається не зі мною.

Коли ми вже йшли зі школи до дому, я побачив саме той дитячий майданчик, біля котрого проходив лише кілька годин тому, він був увесь у маленьких дірочках і схожий на решето. Мабуть, саме ці посічені осколками дитячі каруселі та гойдалки і символізують у моїй пам’яті саме той день, коли для мене почалася війна.

2015 року ми з моєю родиною переїхали до мирного Запоріжжя, де більше не чую вибухів та пострілів та не бачу людей зі зброєю на вулицях.

І хоча події, згадувані мною, сталися вже більше шести років тому, але я і досі пам’ятаю той жахливий день. І як же мені хочеться повернутись туди, де народився, в місто моїх дитячих мрій – Донецьк.

Насамкінець хочу впевнено сказати, що війна - це не просто щось зле і погане, це те, що не дає людству рухатись уперед за мрією, це те, що ріже нам крила та іржавими кайданами тягне нас у темряву.

Усі загиблі на війнах люди - це мільйони ненароджених поколінь учених, поетів, інженерів, учителів, лікарів. У той страшний жовтневий день я насправді зрозумів, що таке війна, яка може щомиті обірвати моє життя, життя моїх рідних та друзів.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2014 Текст Історії мирних діти переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення діти обстріли Донецька Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій