Фролов Денис, група КН-2301, Фаховий коледж транспорту та комп'ютерних технологій

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ющенко Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це болісний і важкий відлік, що торкнувся кожного українця. Прикро, що майже три роки триває ця кривава боротьба, і кінця їй не видно. 24 лютого 2024 року став знаковим днем для більшості українців, я запам’ятав його дуже добре. Прокинувся вдосвіта, що незвично для мене, бо школа тільки на 8 годину, бачу, як мама вже кудись зібралась, а тато дивиться на мене розгубленими очима й каже: “Синку, війна почалась…”.

Ніхто не знав, що робити чи куди їхати, але валізу з речами першої необхідності ми зібрали одразу.

У Чернігові вже зранку пролунали вибухи, один за одним, і кожен наступний був ще потужніший, ніж попередній. Було дуже страшно, але це був лише початок. Наступного дня ми вирішили поїхати до бабусі й дідуся на околицю міста, шукаючи хоч трохи безпеки. Я з нетерпінням чекав свого дня народження 2 березня, але війна зруйнувала всі плани. Надзвичайно боляче було усвідомити, що мені ось-ось виповниться 14 років, все вже було підготовлено, я мріяв про цей день, але війна змусила життя змінитися назавжди.

Перший тиждень війни був відносно спокійний, але світла вже не було. На мій день народження мама знайшла вафельні коржі й перемазала їх варенням — це було далеко не те, про що я мріяв.

Без світла, газу, води й опалення святковий настрій здавався неможливим. Ми недовго сиділи за столом при свічках, але вже через пів години були в підвалі, слухаючи потужні вибухи навколо. Особливо страшно було, коли ракети вдарили по вулиці Чорновола, зовсім поруч із нашим багатоквартирним будинком. Батьки були дуже стурбовані, бо це було надто близько до нашої квартири, але піти додому перевірити було страшно й небезпечно.

Ще два тижні ми залишалися в Чернігові, і ситуація з кожним днем ускладнювалася. Тоді ми з мамою наважилися піти додому, щоб перевірити квартиру та взяти необхідні речі.

Батько підвіз нас до будинку, але повертатися до бабусі довелося пішки. Це був важкий і небезпечний шлях, але іншого виходу вже не було. Із кожною хвилиною, проведеною в нашій квартирі, ми молилися, щоб сюди нічого не прилетіло. Кожні п’ять хвилин лунали сильні вибухи, і квартира, в якій колись панувало життя, перетворилася на бездушне місце. Мій щоденник, що залишився на столі, нагадував про безтурботні часи — вечірні прогулянки з друзями, сміх і радощі, які вже стали минулим.

Ми намагалися швидко зібрати речі, але процес затягнувся на півтори години. Коли в черговий раз від удару вибуху загула сигналізація в машині, я з мамою почали вибігати, захопивши все, що встигли.

Це було нестерпно дивитися на спустошене місто, де раніше панувало життя сотень тисяч українців. Тепер тут не було нікого. Проходячи через двір, я помітив вибиті вікна від ударної хвилі, а на балконі п'ятиповерхівки лежало закривавлене тіло жінки. Мама сказала, що вона вже кілька днів тут. У моїх очах почали з’являтися сльози, я не розумів, за що нам усе це, чому саме ми?

Чернігів був в оточенні, і «живого коридору» не було. Товариш тата запропонував виїхати у Західну Україну разом із ним. Тато вирішив, що ми повинні їхати, а сам залишиться тут із бабусею та дідусем.

Ми з сестрою і мамою дуже хвилювалися за нього, але він посміхнувся і запевнив нас, що все буде добре. Його впевненість додала нам сил, і ми вирішили повірити в його слова. Взявши все необхідне, ми сіли в машину і вирушили в невідомість, сподіваючись на краще, але з важким серцем, залишаючи рідну домівку. Єдина дорога, яка не прострілювалася, проходила через Анисів, але це було вкрай небезпечно. Тому ми вирішили звернути незнайомою дорогою. Чоловік попередив нас, що далі можуть бути росіяни, і від цього страх охопив мене. Ми зупинилися в хащах до світанку, і в холодній темряві страх став ще сильнішим.

Проте думка про те, що тато залишився в місті без нас, не давала мені спокою. Я відчував занепокоєння та тривогу, і серце стискалося від страху за нього.

Удосвіта ми вирушили далі, довго блукали, але зрештою виїхали на київську дорогу. Коли ми добралися до своїх родичів, попрощалися із своїм провожатим,  і зайшли затишну хату своїх родичів. Дідусь зустрів нас із відкритими обіймами. Він відразу ж нагодував нас гарячою їжею, яка пахла домашнім затишком і теплом. Запах свіжозвареного супу наповнив кімнату, і я відчув, як напруга поступово відпускає. Це була справжня розкіш після всього, що ми пережили — їжа була не просто смачною, а й сповненою любові та турботи, що надала мені відчуття безпеки.

Тепла хата була наповнена світлом, а звуки, що долинали з вулиці, стали менш тривожними в цьому захищеному просторі.

Однак уночі, коли ракета за ракетою пролітали над будинком, спогади про Чернігів поверталися, нагадуючи про ті жахи, з якими ми зіштовхнулися. Проте я знав, що тут, у цій теплій хаті, ми були в безпеці. У ніч на 23 березня міст через Десну був зруйнований. Якби ми залишилися в місті хоча б на день довше, вже не змогли б виїхати. Батько пізніше розповів, що спочатку пролунало п’ять потужних вибухів, а на шостий міст просто впав, змушуючи всі люстри в будинку трястися. Страх охопив нас: виїзду з Чернігова більше не було.

Зв'язок із татом залишався поганим, але можливість запитати, як справи, приносила полегшення. Почути, що все гаразд, було неймовірно приємно.

Це стало справжнім променем надії в темряві, що нас оточувала. Кожна звістка від близьких додавала сил і заспокоювала мої тривоги, нагадуючи, що попри всі труднощі, ми сім’я. Повернулися ми доволі швидко, у кінці квітня. Чернігів осиротів, помарнів. Після того, як російській армії не вдалося захопити місто, окупанти почали масово обстрілювати його цивільну інфраструктуру авіацією та артилерією.

Уникнути гуманітарної катастрофи вдалося завдяки звільненню області від загарбників у перші дні квітня 2022 року.

Чернігів — щит. Щит від зла, яке вдерлося на нашу землю та було зупинено. На північних воротах замок. Військові дали гідну відсіч ворогу та не пустили в місто. А, отже, далі, в серце країни. Відступивши після місяця обстрілів, росіяни залишили Чернігів зруйнованим на 70 %. Серед сотень пошкоджених будівель близько 20 пам’яток архітектури, зокрема  Успенський Єлецький монастир, один з найдавніших в Україні, будинок Чернігівського молодіжного центру (до 2017 кінотеатр ім. Щорса), Обласна універсальна бібліотека імені Короленка, Музей українських старожитностей, Чернігівський обласний музично-драматичний театр, альтанка на схилі Болдиних гір, що була зведена в 1911 році на честь візиту Миколи ІІ, готелі «Україна» та «Придеснянський».

Отже, аналізуючи наслідки руйнувань культурної спадщини, встановлено факт масштабного злочину на Чернігівщині. Незважаючи на цю руйнацію, в серці залишалася надія, що згодомЧернігів відновиться, і ми зможемо повернутися до нормального життя.

Отже, хоча війна ще триває, уроки, отримані під час цього важкого періоду, залишаться зі мною назавжди. Кожен день у Чернігові, сповнений страху та невизначеності, навчив мене цінувати прості радощі — тепло домашнього вогнища, смак гарячої їжі та близькість рідних. Місто, незважаючи на величезні втрати, зберігає свій незламний дух. Я переконався, що любов і підтримка стають найефективнішими ліками в ці складні часи.