Собко Ліка Євгеніївна, 16 років, учениця 11-А класу КЗО “ССЗШ №9” ДМР, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Беззуб Алла Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Що для вас Україна? Країна, про яку сьогодні знають всі через війну? Країна, з якої через бомбардування тікають люди?

Ні, Україна – це її герої та захисники. Захисники миру, завдяки яким ми можемо спати спокійно.

Взагалі, а хто такі герої, які захищають мир? Колись у дитинстві справжніми героями здавались Супер Мен та Залізна Людина, через деякий час, коли я стала доросліше, героями для мене вже стали колись існуючі люди – Артур Левове Серце, Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко. А потім був Майдан, війна…. Не на сторінках історичних книг, чи у кінострічках, а справжня, смертоносна, яка залишає за собою біль, вогонь, попіл. Але саме ці події виявили справжніх героїв сьогоденної України.

Що таке війна, хоч і не повністю, я зрозуміла ще в чотирнадцятому році. У мене і досі є спогади, спогади подій, почуттів і страху. Десь в середині, у глибинах душі так і залишилось те відчуття паніки, жаху та нерозуміння того, що коїться.

Чітко пам’ятаю сльози та благання своєї мами, яка не хотіла відпускати тата на Майдан. Їх довгі розмови, сварки і сперечання. І татові слова - «Так потрібно» та «Я не можу просто сидіти і дивитись через екран, я маю бути там, маю хоч щось вдіяти!».

Тоді я ще не усвідомлювала Куди саме він хоче поїхати…. Настали неначе вічні дні, а потім і тижні очікування. Він повернувся, так, з синцями, увесь брудний, у попелі, але живий! Тато на пам’ять привіз камінь, той камінь, який там, на Майдані, він носив з собою. Цей сірий, здавалось би, зовсім непривабливий камінчик зараз стоїть у батьків у кабінеті і залишається спогадом для всіх. Минув час, рани повільно затягувались. І знов жах та біль. Анексія Криму та війна на сході.

Після початку повномасштабної війни моє життя знов зазнало змін. Мої батьки і я жили в різних регіонах України. Вони займаються волонтерством в прифронтових регіонах, а я, натомість, допомагаю в кіберпросторі. Самостійне життя, і, в тому числі, відповідальність за молодшого брата, особливо коли вже в десятий раз за день лунає тривога - сильно змінили мій світогляд. Особливо про поняття миру. Здається, що всі ми з самого дитинства знали, на той момент, таке абстрактне поняття, як мир. Потім, коли я поглибилась у вивчення історії України в минулому році,

я зрозуміла, що за цей самий мир наші пращури заплатили занадто високу ціну. Тепер, після початку повномасштабного вторгнення я розумію, що таке мир. Мир для українців - це свобода.

Прикро, але люди розуміють, що таке мир, тільки тоді, коли його забирають. Тепер кожен українець знає. Знає, що мир коштує нам життів.

Здивуванням було те, що, здавалося б, всі люди прагнуть одного - миру. Але це виявилося неправдою, та, в якомусь сенсі - наївністю. Тому що росіяни ніколи не прагнули миру. Особливо для українців.

В перші дні повномасштабної війни здавалося, що все ось-ось закінчиться... російський народ вийде на мітинги, російська влада виведе війська з нашої території. І всі продовжать жити, як було до двадцять четвертого лютого. Минув день, два, тижні, і українці перестали очікувати допомоги і співчуття від росіян. Ми всі зрозуміли, хто це насправді.

Вони - безпринципні, з відсутністю будь-якого співчуття та моралі. Ми - мужні, вільні, єдині.

Перемога за нами! Перемога за миром! Все буде добре, все буде Україна!