Дядько Артема відмовився виїжджати з небезпечної зони обстрілів, бо не хотів залишати хазяйство, нажите важким трудом. Загинув під час роботи - не почув, як почався обстріл  

Мені 38 років. Жив у селищі міського типу Степногірську. Виїхали звідти через активні бойові дії. Також зі мною поїхали жінка і шестирічний син, а ще – мої батьки-пенсіонери і бабуся з села Кам'янського, яке розташоване на передовій. Домівки наші розбиті. Зараз ми в Запоріжжі, винаймаємо один на всіх будинок. 

Я був у відрядженні в Києві, прокинувся від перших вибухів після четвертої ранку. З колегами вирішили їхати додому, бо там лишалися наші сім'ї. Поки їхали, зіткнулися з багатьма проблемами: ніде було авто заправити, кругом черги, люди в паніці тікають із Києва, траси перевантажені. 

Коли вже приїхали у свою область, до селища під'їжджали, то назустріч рухалися наші танки, БМП. Було страшно та незрозуміло. Перші місяці ми жили під обстрілами. У батьків приватний будинок. Із першого поверху, цокольного, зробили собі сховище. У мене ще є два брати, старший та молодший. 

Ми всі були разом, ще й забрали до себе друзів, які жили на восьмому поверсі, бо по верхніх поверхах часто були прильоти. У них двоє дітей маленьких. Усього нас 14 чоловік жило в цьому підвалі сім місяців.Потім усі роз'їхалися. Ми перебралися до Запоріжжя, старший брат із сім'єю – до Німеччини, друзі – у Запорізьку область. 

Мого рідного дядька вбила ворожа міна. Ми переїхали, а його ніяк не могли вмовити. У нього було чимале господарство, про яке він довго мріяв та збирав: і велика рогата худоба, і птиця.

Словом, він у цьому селищі так і залишився з жінкою. Облаштував підвал, усе в ньому зробив для життя, і там вони з дружиною ночували, коли були обстріли. Впала сусідська деревина на паркан, який між ними, і він вирішив її розпиляти на дрова, щоб у підвалі топити. Завів бензопилу і не почув виходи снарядів. Ми завжди, коли вихід чули, бігли ховатися, бо за три кілометри, в Кам'янському, вже були активні бойові дії. Звідти дуже швидко до нас долітає. І от, дядько не почув цей звук. Міна впала між його і сусідньою хатою, і стіною дядька засипало.

Ми його ще дуже довго знайти не могли. Випадково побачили край піджака… Це був мій улюблений дядько. У принципі, людина до всього звикає, тільки До втрати близьких звикнути неможливо.

Дуже складно сказати, коли війна завершиться. Наші хлопці показують, що можна протистояти такій навалі, якої весь світ боявся. Тільки Україна відкрила очі на те, що боятися нічого. Але нам дуже тяжко, бо в них багато зброї і людей. 

Хотілося б, щоб війна скоріше закінчилася нашою перемогою. Жодних перемовин із агресором бути не може. Вони уявляють собі перемовини на їхніх умовах, тобто хочуть, щоб їм віддали значну частину України, а такого бути не може. Коли виб'ємо їх, тоді й закінчиться війна.

Мені хотілося б, щоб діти наші не бачили цього всього і не чули. Щоб залишилися в нашій країні, але в мирній, яку ми після війни відбудуємо. Щоб вони не знали більше такої біди. Наші предки також про це мріяли і хотіли, щоб ми не бачили війни, але так сталося, на жаль. Найбільше хотілося б, щоб не гинули люди й відбудувалася наша країна. Я мрію про найшвидший мир.