"Мій онук досі не їсть картоплю"

До війни я жила у Краматорську. Працювала директором фірми. Коли розпочалася війна, фірма припинила працювати. Із сином, невісткою і двома онуками ми виїхали до Мирнограда. Коли бойові дії почали наближатися, ми виїхали у Київ. Пожили там два місяці. Зараз ми повернулися до Мирнограда, винаймаємо дві квартири.

Отримуємо допомогу як ВПО. І гуманітарну допомогу також. Влітку надавав допомогу Фонд Ріната Ахметова. Я навіть писала подяку на сайті. Я бачу, як ви допомагаєте людям, тому не змогла залишитися байдужою. 

Найбільші труднощі - це житло. Наші помешкання залишилися в Краматорську. Винаймати житло дуже дорого. Я втратила роботу, заощадження закінчувалися. Тому були нерви, сльози. Хотілося повернутися додому в Краматорськ, хоч там і стріляють. Морально було дуже складно. 

У Мирнограді буває, що два-три тижні немає води. Світло вимикають. Але це не проблема. Головне, щоб був мир. А з побутовими труднощами можна змиритися. 

Виїжджали своєю старенькою машиною. Возили скрізь із собою свою кішку. Вона як член нашої родини. Якщо доведеться знову виїжджати, наше авто вже не витримає, доведеться звертатися за допомогою до волонтерів. 

На блокпостах українські військові пригощали моїх онуків мандаринами і шоколадками. Я плакала. Нас ніхто не зупиняв, у нас рідко навіть документи перевіряли. Наскільки всі були дружелюбні! Нас пропускали навіть у комендантську годину, щоб ми швидше доїхали. 

Я дуже хочу, щоб закінчилася війна. Вже дуже складно. У дітей вкрали дитинство. Ці безперервні вибухи, цей постійний стрес. Я дивлюсь на своїх онуків і бачу, як вони подорослішали за час війни.