Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Тетяна Миколаївна Лазебна

«Мій друг загинув з дитиною на руках»

переглядів: 58

Тетяна з маленькою донечкою поїхала з харківської області в Полтаву. Зараз вони в безпеці, але найзаповітніша мрія Тетяни – жити вдома, ходити на роботу, мати спокійну й щасливу дитину.

Мені 34 роки. До війни ми проживали в Харківській області, смт Мала Данилівка. Це Дергачівський район.

24 лютого ми прокинулись о четвертій ранку від вибухів. Ми не знали, за що хапатись. Зібрали документи, речі першої необхідності для себе та дитини і побігли ховатись у підвали. Ми 10 днів жили у підвалі з маленькою дитиною. Їй було чотири роки, зараз п’ять виповнилось. Все це її дуже жахало. Якось над нами пролітав літак і від страху вона обмочилась.

Коли по селищу їхали БТРи і танки, коли горіли будинки, було дуже страшно. Останньою краплею було, коли прилетів літак і скинув бомби десь метрів за 800 від нашого дому. Ми думали, що помремо.

Я вирішила виїжджати після тяжкого випадку. Мій друг загинув від уламка, що потрапив йому у груди. В нього на руках була шестимісячна дитина, а другу 34 роки було. Це дуже тяжко згадувати.

Наступного дня ми виїхали. Вирішили все спонтанно: найняли машину і поїхали. Складно було зорієнтуватись. Ми до Полтави доїхали, думали, далі на захід України їхати. А потім зрозуміли, що всі туди їдуть, і там теж не знаєш, виживеш  чи ні. Потрібно багато грошей, щоб винаймати житло. Я втратила роботу вдома. До того ж, я мати-одиначка. Добре, що ми вирішили таки зупинитись в Полтаві. Нас поселили в дитячий садок, це безкоштовно - не треба оплачувати квартиру. Дитині емоційно полегшало одразу: можна з дітками гратись, а вдома не можна було навіть на подвір’я вийти.

З гуманітарною кризою ми не стикались. У Полтаві ми могли вільно купувати ліки, отримували гуманітарну допомогу, продукти харчування. Фонд Ріната Ахметова допомагав також. Ми оформлювали статус внутрішньо переміщених осіб та отримуємо допомогу на дитину. Також отримували допомогу від Червоного Хреста, від Карітас, від ООН.

Батько мій працював під обстрілами, бо треба було якусь копійку заробляти. Мати залишилась без роботи. Вона працювала у дитячому садку, але його не будуть відкривати, бо там немає бомбосховища.

Це тяжко пережити. Але я не можу розклеюватися, бо дитина все бачить. Вона мене більше підбадьорює, ніж я її. За цих обставин наші діти стали патріотами: малюють прапори, вчать вірші, чують пісні, розмовляють між собою про Україну і перемогу. Я гадаю, ще ніколи наш народ не був таким згуртованим.

Спочатку ми думали, що цій війні немає ні кінця ні краю. Зараз віримо, що до літа все скінчиться, бо інакше – що далі? Окупанти нас все одно не переможуть. У мене в росії родичі живуть, але на тему війни ми не спілкуємось, бо вже б не родичались зовсім. Ніхто нас до себе не кличе, бо розуміють, що ми налаштовані жити у своїй країні.

Скоріш би все це скінчилось. Будемо все потихеньку відбудовувати. Я вже хочу на роботу повернутись. Щоб не онлайн працювати, а саме ходити на роботу, кожного дня збиратись. Хочу бачити, як росте моя дитина під мирним небом. Боляче чути, що наші діти тепер мають статус «дитина війни».

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Мала Данилівка 2022 Текст Історії мирних жінки молодь діти переїзд психологічні травми обстріли втрата близьких втрата роботи безпека та життєзабезпечення здоров'я житло робота неповні сім'ї внутрішньо переміщені особи перший день війни
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій