«Ми виписалися з лікарні – і тут міна прилітає у вікно!»

Війна – це гидота, це тьма, це страсть Господня. Залишає дітей без рук, без ніг, гинуть люди, все гине. Яка у нас була Авдіївка! А тут скільки людей – мало-мало, дуже мало.

Снарядів багато падало, багато руйнувань, дуже багато. У нас будинки зруйнувало і сарай. На городі багато виїмок від цих снарядів. Бомбосховища ці скрізь. Снайпер влучив у будинок, прямо в шифоньєр. Чоловік поранений, весь у тирсі. А я саме відійшла трішки, а то б точно мізки мені задів би.

Розказувати це дуже важко, як все згадаєш. Хочеться, щоб мир був, війну не хочу згадувати – снаряди, «Гради», що летять. Прямо на городі падали.

Чоловіка витягувала з осколками, поранений, нога відірвана. Мене теж дуже контузило. А він підірваний увесь. Кишки вивалені, штани розірвані, самого роздягло його, роззуло... Ні швидка, ні пожежна до нас не приїжджали. Спасибі, син и сусід принесли його – на фуфайку і на машину – і відправили. Кров ллється, він уже ніякий. Але врятували, спасибі лікарю!

Обстріл-обстріл, снаряди летять. Жили в страху. І він боявся, не тільки я боялася. П’ять років мучився, вже не витримало серденько. Помер. Поховали 5 січня 2019 року. Рік вже як немає. Сподіваємося, що може, уже припинять, але припинення немає ніякого тут.

Чоловік був добрим, хорошим, допомагав, дрова рубав. Його улюблена справа – дрова рубати. Все погоріло, і дрова наші згоріли, що носили. Все-все-все, немає нічого.

Я рубаю, ношу, все роблю. І сама пічку топлю, все сама. А чого засиджуватися? Головне працювати – це життя наше. Людина в русі – і життя триває. Встав вранці – раз-раз що там... Чайку підігрів, сніжок відкидав.

 Мрія є у мене – щоб був мир. Як буде мир, усі потроху один одному, як раніше, допомагали. І мені здається, допоможуть тоді і нам.