«Метрів за десять від нас розірвалася бомба»

Мені 63 роки. Я жив у Маріуполі. Коли почалася війна, разом з іншими мешканцями будинку сидів у підвалі. Нас було близько тридцяти чоловік. Жили ми дуже дружно. Сусід поділився м’ясом, яке йому передав батько із села. У нас не було проблем з продуктами. Ділилися одне з одним, чим могли. Зробили з каменів піч. Жінки готували на ній їсти. Чоловік однієї з них – прикордонник. Він кілька разів приїжджав, привозив нам воду і дрова. І ми ходили рубати дерева. Найціннішою для нас була вода, бо по неї потрібно було ходити дуже далеко та ще й під обстрілами.

У нашому будинку вилетіли вікна. У сусідньому хтось загинув. Якось я хотів покликати людей, які приїхали з Лівого берега. Тільки підійшов до будинку, підбіг чоловік і повалив мене на землю. Одразу після цього метрів за десять від нас розірвалася бомба.

Мої діти живуть під Києвом. Я не міг зв’язатися з ними. Згодом дізнався, що біля дитячої бібліотеки можна спіймати зв’язок. На свій страх і ризик добрався до неї.

У кінці березня по одного з мешканців нашого будинку приїхав родич. Сказав, що можна виїхати з Маріуполя. Молодь одразу почала збиратися. Я не планував виїжджати. Мій автомобіль стояв у гаражі. Я два місяці не заводив його. Сусід вмовив виїхати. Авто завелося. Було трішки пального. Тож я зібрав деякі речі і поїхав разом з усіма. Виїхали всі люди, з якими я сидів у підвалі. Утворилася колона з шести автомобілів.

Ми благополучно перетнули всі блокпости і добралися до Запоріжжя. Волонтери нагодували нас. Я зв’язався з сином. Виявилося, що він з сім’єю виїхав на Хмельниччину. Я поїхав до нього. Згодом ми всі разом повернулися на Київщину.

Відвідую центр ЯМаріуполь. Буває, що зустрічаю там знайомих. Спілкування з ними підтримує мій дух. Хочу, щоб настав мир. Мрію повернутися до Маріуполя.