До 2014 року я з сім’єю жив у Докучаєвську, зараз це днеерія. Ще тоді я вивіз сім’ю в Київ, а сам в Польщу поїхав працювати. Потім, як все вляглося, переїхав у Новотроїцьке, а на роботу їздив до Маріуполя. Там і застав цей повномасштабний захват. Мені 57 років.
З Маріуполя ми виїхали 16 березня, коли прилетіло в драмтеатр. Тоді місцеві казали, що збір біля драмтеатру, а ми виїхали до Мелекіно, бо я не зміг тоді повернути до драмтеатру - там була дорога розбита. І це нас врятувало. Ми виїхали до Мелекіно, там пробули декілька днів, і через 16 блокпостів виїхали до Запоріжжя, а звідти – на Полтаву. І от ми вже півтора року живемо в Полтаві.
В Маріуполі була справжня катастрофа. Там не було нічого: ми і сніг збирали на чай, і їсти шукали хоч щось. Ну, допомагали один одному, як могли, люди згуртувалися.
Мертві люди, які лежали по усьому Маріуполю, це був великий шок.
Хочеться, щоб повернулося все, як було до 22 року: щоб тихо було, мирно, не літало над головою нічого.
