Попри той жах, що відбувався у Маріуполі, одні люди об’єднувались і ділились останнім з сусідами, інші – розграбовували магазини, не цураючись брати навіть дитячі іграшки

Війна застала мене в рідному Маріуполі, коли я їхав на роботу. Ми попрацювали десь до десятої, і всіх розпустили по домах. Ми із дружиною і донькою до 17 березня 2022 року перебували вдома. Обстріли все наближались і наближались, але нам трішки пощастило: наш будинок розташований в низині, тому прилітало навколо, всі хати погоріли, а наш дім залишився цілий. 

А 17-го числа прилетіло дуже близько, і тоді донька з дружиною сказали: «Все, татусю, поїхали». На щастя, і машина вціліла. Сіли і поїхали з сусідами до Мангуша - це недалечко, 20 км - у них там дача. 

Ми чотири дні побули на дачі, відігрілися, бо вдома було +1. У нас вікна на балконі і в залі вилетіли, і там, напевно, мінус був наступного дня, а тут відігрілися, помилися. 

Пішов дізнався, як формуються колони на евакуацію. Приєдналася до колони з автобусом з волонтерами і за ними виїхали через 26 блокпостів до Запоріжжя. У Запоріжжі в дитсадочку дві ночі переночували і звідти поїхали - думали, що до Дніпра. По дорозі вирішили, що будемо їхати не в Дніпро, а у Світловодськ. Там родина подружки доньки, дуже хороші люди, нас прийняли. Ми там були два місяці. 

Я працював в «Промсервісі», тому поїхав у Кам’янське і зареєструвався в центрі зайнятості. Приїжджали сюди відмічатися, потім вирішили, що досить сидіти, пора на роботу. Я в кінці травня приїхав, вийшов на роботу, зараз із жінкою тут, у Кам’янському. Я працюю, а жінка собі ще не знайшла нічого. Вона зараз домогосподарка. Донька поїхала до Києва, там знайшла роботу. 

Сестра також була в Маріуполі, але там зв'язку не було, і ми не знали, де вони. Потім вийшла на зв'язок в Мангуші. Виїхала з друзями до Бердянська, звідти - на Львівщину. У неї чоловік в Чехії, водій-далекобійник, і вона переїхала туди. Син з дружиною і онучкою в Польщі - він туди поїхав набагато раніше, після закінчення технікуму. Працював поваром в ресторані декілька років, тоді повернувся Маріуполь, одружився, народилась у них донька, тут ще попрацював. Його не влаштовувала зарплатня, тому поїхав знову до Польщі влітку 2021 року, а його жінка з онукою поїхали в листопаді до нього провідати, Новий рік зустріти і трішки затрималися. Дякуємо Богові, що вони там затрималися. 

Обстріли і наслідки цих обстрілів дуже вразили. Коли літаки літали, ми одразу бігли в коридор, дома наші ходором ходили. 

Можна ще зрозуміти, коли люди з магазинів тягнули їжу, напої, воду. А коли обстріли, мертві люди лежать, все горить, тушити немає чим, а вони пруть з магазину ляльок, самокати, іграшки якісь... Навіщо воно їм було потрібно? Може, вони зараз бізнес на цьому зробили... 

А так, усі здорові мешканці об'єдналися, разом готували. У кого були найменші діти, ті раніше вставали, розпалювали багаття, потім інші підтягувалися. Допомагали один одному. 

Дуже б хотілося, щоб війна закінчилась якомога скоріше. Сподіваємося, що в цьому році, якщо буде підтримка. Без підтримки важко. А взагалі - своє треба розробляти, щоб все було своє.