Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Наталія Цибулько

«Мене вразило, коли люди почали допомагати один одному»

переглядів: 785

Ми розуміли: щось відбувається ще з квітня 2014 року, коли, працюючи в банку, виходили на обід у паркову зону, а над головою літали військові літаки або щось подібне. Цей постійний звук літаків дуже-дуже сильно напружував. Ніхто нічого не розумів, що відбувається. Я зрозуміла все, коли банк, де працюю, прийняв рішення переводити всіх співробітників. Тоді я зрозуміла, що дійсно нічим хорошим це не закінчиться. Це було в липні 2014 року.

Мене вразило, коли люди почали допомагати один одному

Під час активних бойових дій було дуже страшно. Обговорювали, чи закінчиться це швидко, у будь-якому випадку, ми всі так думали. Зараз якесь прийметься рішення, і все закінчиться. Ми один одного цим втішали.

Мій мозок так влаштований, що все погане чомусь у голові заблоковано. Я розумію, що було там дуже страшно, і я чула вибухи, оскільки жила на околиці міста максимально близько до граничної території.

Коли я потрапила в Київ, то продовжувала працювати, а мої батьки залишилися там [у Донецьку], моя сестра із чоловіком, їх маленька дитина, і цей страх, що з ними щось може статися... Другий момент один із найстрашніших – коли раптом закрили кордони. Я встигла виїхати, мама із сестрою, зять із дитиною, а залишився тато. Раптом прийшли ще й холоди з осені, а я як виїхала з літніми сарафанами, так і залишилася. І що мені робити, я взагалі не розуміла.

Найважливіше – це те, що мені довелося залишити рідне місто. Слава Богу, я виїхала рано. Негативний досвід найбільше пов’язаний із перетином кордону [лінії розмежування] – це перебування з військовими, проблеми з документами.

Мене вразило, коли люди почали допомагати один одному

Коли ми переїхали [до Києва], ніхто не хотів здавати квартиру донецьким. Як тільки дізнавалися – лякалися, починали висловлюватися: «Ми ж не знаємо, що ви будете зберігати на балконах, може, ви будете тягати різну зброю». Це відношення було дуже образливим. Нам вдалося зняти квартиру, але ми постійно жили по сім-вісім чоловік. Потім трішки вляглося й почали жити вчотирьох – уже простіше, але все одно, ми всі люди з різними звичками, із різним побутом.

Ми опинилися без теплих речей. Мені, слава Богу, допомогла подруга, яка живе в Угорщині. Вона зразу ж вийшла зі мною на зв’язок і через знайомих передала коробку з верхнім одягом і взуттям.

Коли закінчиться війна, я, можливо, буду приїжджати до батьків. Але від мого міста, від того, що я любила, нічого не залишилося. Місто зруйноване, усе найкрасивіше, усе найпрекрасніше зруйноване.

За цей період у Києві я знайшла і нових друзів, і нові знайомства, тому не відчуваю ніякої загрози. Звичайно, для мене залишився закритий Донецьк. Я вже другий рік не бачила рідних.

Я усвідомила, що щастя – коли я спокійна за власне майбутнє, за батьків, близьких. Коли всі здорові і їм нічого не загрожує, коли можу їх побачити будь-якої миті.

Я дійсно здивована по-хорошому властивості людей. Мене вразило, коли люди почали допомагати один одному, об’єднуватися в групи в соціальних мережах за ознакою того, із якого міста ми були. Як виявилося, ми всі близькі. Як легко люди простягають руку допомоги!

[Ми] навчилися тільки тому, що не можна бути впевненим у завтрашньому дні. Ніхто не знав, що війна настільки довго затягнеться і що це змінить усе наше життя. Напевно, зараз, для мене найбільшим щастям буде знайти якусь упевненість, що буде мир.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2014 Текст Історії мирних жінки 2014 2015 переїзд психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення обстріли Донецька
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій