Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Альбіна Володимирівна Сухорукова

«Мені здається, що це війна»

переглядів: 345

Сухорукова Альбіна, 15 років, Харківська гімназія № 13, м. Харків

Есе "Один день"

Знаєте, є такі теми, яких боляче торкатися. Боляче і все. Відганяєш від себе думки про них, тому що… А дійсно, чому?

Я добре пам’ятаю себе, здається, років із шести. Дуже яскраво. По-іншому й бути не могло, тому що це такі бурхливі святкові спогади – чемпіонат Європи з футболу 2012 року. Мій Харків розквітнув: з’явились фан-зони, натовпи вболівальників у яскравому фанатському вбранні…

Ми ходили на площу з батьками дивитись на великому екрані футбол. Після закінчення чемпіонату піднесений настрій не зник. Мені постійно здавалося, що ось-ось і десь попереду буде знову свято, щастя, веселощі. Але прийшло зовсім інше.

Війна. До подій на Донбасі це слово асоціювалося лише з Днем Перемоги.

Квіти, усміхнені люди, музика… Це ж зовсім не страшно. Навіть навпаки. Розумію, що це по-дитячому, але ж мені тоді було лише вісім.

І раптом я почула це слово в зовсім іншому контексті, із зовсім іншою тональністю. Саме ці тривожні нотки вразили мене в голосі мами.

Ми вечеряли, за вікнами було так гарно, так по-весняному радісно, тепло. Хотілося швидше лягти спати, прокинутися і бігти на вулицю, до друзів, до цієї чудової весняної погоди. Я не слухала зовсім, про що розмовляли мама з татом, але раптом вихопилося те слово – війна.

Дуже стривожено сказала мама: «Мені здається, що це війна».

Я нашорошила вуха і почала питати: війна, що за війна, де війна, у Харкові? Батьки перезирнулися і замовкли. Тато спокійно сказав: «Ні, доню, у Харкові війни не буде. Вона може бути в іншому місці, не хвилюйся». Більше при мені батьки ніколи не промовляли слово «війна» і не розмовляли на цю тему. Дитинство залишалося таким же безтурботним і щасливим.

Тепер, коли я сама гортаю стрічку новин, переглядаю ті страшні кадри чотирнадцятого року, серце стискається від суму й жалю.

Війна – це страшно. Це біль і смерть. Це сирітство.

Це сповнені болю очі матерів і дітей. Я плачу. Коли дивлюся на фотокартки загиблих дітей Донбасу. Думаю про те, що хтось із них – мої ровесники. Що вони теж повинні були зараз думати про закінчення школи, випускний, вступ до вузів. Що в них могло бути перше кохання… Але померли вони маленькими янголятами. Це невимовно боляче.

І знаєте, я не розумію, чому ця війна ще й досі іде. І чому це називають війною? Її ж ніхто не оголосив? Але люди помирають сім років на цій неоголошеній війні.

Кажуть, АТО. Але чому антитерористична операція триває так довго? Якщо війна, то чому в моєму рідному Харкові ніщо про це не говорить: відбуваються свята, фейерверки уквітчують небо, люди весело проводять час у кафе. Це війна?

Стільки питань, на які немає відповіді. І мені інколи здається, що вже наше покоління, подорослішавши, буде вирішувати цю проблему, зупиняти  жахіття.

Так, є теми, яких дуже боляче торкатися, дуже.

Всередині стискається все й завмирає від думки, що держава одна, єдина, але чому ж гинуть люди на сході країни, а на іншій території  живуть так, ніби нічого не відбувається? Мабуть, я ще мала, щоб зрозуміти відповідь. Але ж спитати я можу?

Скажіть мені, будь ласка, чи хто-небудь знає відповідь на питання, чому люди хапаються за зброю і вбивають одне одного, замість того, щоб домовлятися? Невже це так важко? Чи не час уже схаменутися, люди?

Нехай нарешті прийде ще ОДИН ДЕНЬ, який я запам’ятаю на все життя – день, коли закінчиться війна.   

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Харків 2014 2021 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій