Андрєєва Анна Олексіївна, 15 років, Харківська гімназія №13, м. Харків

Есе "Один день"

Війна – це час, коли хвилина триває довше, ніж година, коли матері чекають своїх синів, жінки своїх чоловіків, а діти своїх батьків. Війна – це коли старший брат може не повернутися додому, віддавши своє життя за свою сім’ю, за свою Батьківщину. Це страшний час, який можуть пережити усі: діти, жінки и чоловіки будь-якого віку, літні люди.

Є багато людей, які пережили війну. І ніхто з цих людей не побажав би нікому опинитися у такій ситуації, тому що вони знають, як це – залишатися вдома, боячись, що на нього впаде снаряд. Боятися, що їхні діти залишаться сиротами або що вони не повернуться зі школи. Боятися не встигнути втекти в укриття і бути вбитими в одну мить.

Для мене війна почалася тоді, коли я почула по телевізору, скільки людей вже загинуло, будучи на території військових дій. Це була величезна цифра, від якої по тілу йдуть мурахи.

Мені було усього вісім років, коли я дізналася про початок війни. Тоді я не до кінця розуміла весь жах того, що відбувається. Але зараз я розумію, що таке війна, чому вона відбувається і як. Це дійсно страшно.

Моя сім’я майже одразу дізналася, що почалась війна. День, коли це сталося, був наповнений страхом за людей, що опинилися у такій ситуації, а також горем, яке передавалося через екран телевізора, на якому були сотні нещасних і розбитих людей, які опинилися на війні.

Коли я була у другому класі, до мого класу прийшла дівчинка, яка разом зі своєю сім’єю мігрувала до Харкова з Луганської області. Ми з нею дуже подружилися, і вона мені розповіла, що відбувалося, поки вона жила у місті, в якому йде війна.

Коли починала грати сирена, вона брала велику сумку, в якій були зібрані усі документи і найнеобхідніші речі на перший час, і разом зі своєю мамою та маленькою сестрою бігли у підвал, який заміняв їм бомбосховище. Вони сиділи там, поки не припиниться бомбардування. Її батько у цей час воював за них і свою Батьківщину, отримуючи все більше поранень.

І тоді я зрозуміла, що війна – це жорстоко, боляче і страшно. На війні можна втратити своїх близьких: маму, тата, братів і сестер.

Немає нічого гіршого, ніж знати, що у твоєму рідному місті йде війна, жорстока і холодна, не шкодуючи нікого та нічого. Розуміти, що ти вже, напевно, ніколи не зможеш прогулятися по зеленому парку свого рідного міста, не зможеш сходити у свою школу, в якій колись, сидячи за першою партою, ти отримував знання, грав зі своїми друзями, цей безтурботний шкільний час, що закінчився також несподівано, як і почалася війна.

На сьогоднішній день я вважаю, що мир – це найголовніше, що повинно бути у світі, в країні, у місті і в будинку. Без миру не буде щастя і спокою. Без миру не буде поваги і любові. Мир повинен бути всюди. Звичайно, не завжди легко зрозуміти один одного, але іноді потрібно знайти компроміс для загального блага. Думаю, багато хто хотів би миру у всьому світі, але не всі люди готові відповідально підійти до цього, намагаючись щось для цього робити.

Війна йде до цього дня. Сьомий рік поспіль вмирають невинні люди. Вмирають армії військових, які теж хотіли б жити, любити і бути поруч зі своїми сім’ями.

Мені дуже шкода, що таке відбувається до сих пір. Мені сумно усвідомлювати, що сьогодні чиясь мама не отримала листа від свого сина, а чиясь отримала, але тільки не від сина, а від людей, які повідомили про його смерть.