Олена - мешканка Києва, яка не залишала місто від самого початку повномасштабної війни. Вона пам’ятає тишу спустілого Києва й особливу атмосферу єдності серед тих, хто залишився: незнайомі люди допомагали одне одному, були готові захищати своє місто навіть голими руками. Найстрашнішим для неї став момент, коли вибух прогримів усього за сто метрів від дому. Звук на мить нагадав тріснуту шибку, та коли Олена озирнулася - побачила, що вікно винесло разом із рамою. У цю мить прийшло глибоке усвідомлення: смерть була зовсім поруч. Саме це стало поштовхом - жити кожен день наповнено, цінувати кожну мить і діяти, попри страх.