Історію подано мовою оригіналу

Дуже було страшно, дуже стріляли. Прилітали ракети у Слов’янськ, і ми виїхали з сином до Умані, там були вісім місяців у знайомої. Потім повернулися в рідні домівки. Вирішили: як Бог дасть, так воно і буде. Зараз ми вже вдома.

Мені здається, найважче – це страх. Допомога була і непогана. Їсти-пити є, а війна - це страшно. Чекаємо, коли закінчиться війна. Нам більше нічого не потрібно, тільки щоб закінчилася війна.

Все в нас відібрали. Діти, внуки - всі роз’їхалися. Кожен день плачу, бо не бачу рідних. Поїхали по всьому світу: в Германію, в Польщу. І нічого там хорошого.

На даний момент саме головне – щоб війна закінчилася і всі були здорові. Мрію, щоб Україна була квітуча, як раніше.