Мені 34 роки. Я працюю медичною сестрою, маю двох діток, 14 і 3 роки. Російське вторгнення було дуже неочікуване, досить тривожне і страшне. Ми дивилися новини - було лячно. Ніхто не знав, що нас чекає.

На початку війни ажіотаж був дуже великий. Ціни подорожчали на продукти, але люди все змітали з полиць, були черги великі. 

Коли почали літаки літати, було дуже голосно, страшно. Дуже злякалася менша дитина, і тоді я вирішила виїжджати.

Дорога - це завжди труднощі. Ми їхали зі Слов’янська у Волинську область. Добиралися півтори доби. Було тяжко з маленькою дитиною - тоді їй було півтора роки. Добиралися електричками, було чотири пересадки. Людей було багато, і паніка. 

В сім’ї ми стали більше триматися один за одного, стали цінувати час, проведений з дітьми. Надіємося на те, що війна найскоріше закінчиться. Україна переможе, і ми будемо жити далі в рідних домівках.