Коли тут було трохи гаряче, ми почали ховатися, дуже страшно було. По-перше, дуже страшно за дітей, за онуків. Хто молодший, ті їхали на час, а хто постарше - залишалися. Доводилося трошки і по підвалах ховатися. Недовго, правда. Потім прийняли для себе: що буде, то буде. Ось такий у нас був час.
Нам з чоловіком допомагали гуманітарною допомогою. Це були продукти, так що було добре.
Молоді, звичайно, погано, що маршруток не дуже багато. На таксі складно дуже нам їздити, але доводиться. Сєвєродонецьк, Станиця - це ж дуже далеко і накладно виходить. Звикли до такого життя, бо виживати треба, відкладати трошки. Все-таки, діти вчаться, за них страшнувато. Поки не стріляють, воно і легше.
Хочеться, щоб налагодилося все в лікарнях, щоб їх не закривали. Щоб краще стало з роботою, відновилося все. Мрію, щоб була робота дітям.
