Матвєєва Вероніка, 10 клас, Слов’янський ЗЗСО І-ІІІ ступенів №8

Вчитель, що надихнув на написання — Юрченко Ольга Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це етап, який розділив життя українців на "до" і "після".

Я досі пам'ятаю той моторошний день, коли прокинулася від перших вибухів. Тоді я лежала в Харківській дитячій лікарні.

Десь о 4:50 ранку ми з дівчатами, що перебували зі мною в одній палаті, почули дивні звуки, схожі на грім. Спочатку було спокійно, оскільки ми навіть не здогадувалися, що коїться за стінами будівлі.

Момент усвідомлення був жахливим. "Хіба це не звичайна гроза?" — думали ми. Паніка охопила навіть дорослих, хоча деякі медичні сестри казали, що нічого страшного і вже за 2-3 дні все заспокоїться.

Усі почали телефонувати рідним, благаючи забрати додому. Мої батьки були далеко, але вирушили до мене, попри всі перешкоди. Чекаючи на них, я була дуже налякана, бо усвідомлювала, що, можливо, сьогоднішній день буде останнім у моєму житті. За декілька годин я побачила батьків перед собою — і мене переповнило почуття радості, що вони змогли приїхати й залишитися цілими. Ми негайно виїхали з міста, намагаючись якнайшвидше дістатися до рідного дому.

За тиждень наша сім'я зрозуміла, що залишатися вдома стає все небезпечніше. Першим місцем, куди ми виїхали, було невелике селище біля Слов'янська, де жили мої бабуся з дідусем. Але так вийшло, що вже за два місяці довелося знову змінювати житло.

У планах батьків був переїзд до м. Дніпра, однак з'ясувалося, що орендодавці, на квартиру яких ми розраховували, виявилися шахраями.

Так ми опинилися в Олександрії. У цьому містечку я почувалася набагато спокійніше. Мені вдалося повернути інтерес до життя й навіть знайти нових друзів, які стали справжньою підтримкою в цей важкий час.

За два роки Олександрія стала для мене маленьким острівцем спокою, але деякі обставини змусили знову змінювати місце перебування — і ось я вже в Чернівцях. Здавалося, що тут я відчую ще більше тиші й спокою, але серце не могло забути, що сталося за ці роки. Скільки воїнів загинуло, захищаючи нашу країну! Скільки людей втратило своїх близьких через ворожі обстріли!

Тисяча днів війни — це безліч переживань, які просто неможливо забути, а важкий шлях кожного українця став для нього випробуванням терпіння й сили духу. Щиро вірю, що одного дня ми нарешті зможемо повернутися додому й перестанемо боятися за життя. Я вірю в Україну!