Нечай Вероніка, 9 клас, Верхівський ліцей Ободівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Несен Оксана Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2024 року – це дата, яка змінила життя кожного українця, але не на краще, адже цей день став початком повномасштабного вторгнення російської загарбницької орди на нашу Батьківщину.

Цього дня я, як завжди, мала йти в школу, але, прокинувшись, побачила розгублені погляди своїх батьків. Тремтячими голосами вони казали, що я не піду в школу, тому що почалася війна. Я не могла повірити, що таке відбувається в наш час.

На всіх каналах показували жахливі вибухи й руйнування будівель, як на холодній землі лежали людські тіла.

Сотні тисяч людей кинулися втікати з найнебезпечніших прифронтових населених пунктів, узявши з собою лише найнеобхідніші речі й залишивши свої рідні домівки. У їхніх очах був страх через невідомість і небезпеку. Та все ж таки в кожного з них глибоко в душі жевріла надія повернутися якнайшвидше додому, до свого звичайного життя. У цей страшний для всіх день життя ніби зупинилося.

Ця клята війна розлучила дуже багато сімей.

Хтось втратив дитину, хтось батька чи матір. Жінки з болем у душі відпускали своїх чоловіків на захист нашої України.

Особисто моє життя й життя моєї родини також зазнало змін. Уранці третього дня повномасштабної війни в мами задзвонив телефон. Вона побачила, що їй на вайбер телефонує «Татусь», тобто мій дідусь. Вона відповіла на дзвінок і побачила, що дідусь стояв із валізою і в його очах було багато смутку. 

Поруч з ним була моя бабуся, з її очей текли сльози. Тоді мама вже зрозуміла, що її батько йде на війну.

Вона покликала до телефону мене й моїх братиків, щоб дідусь зміг побачити нас усіх разом. Він сказав, щоб ми не сумували й не плакали, що все буде добре. І він мусить іти, щоб захистити нас. Бо якщо їх не спинити, то вони доберуться й до нас. Дідусь пообіцяв, що повернеться живим.

Після цього я кожен день бачила сльози на очах моєї мами. Бачила, як вона ввечері запалювала свічку й читала молитви перед іконою.

Мені було дуже болісно бачити її засмученою. Я вже не хотіла ігор, розваг, як раніше. На душі було зовсім не весело. Відчувала, що тоді я за кілька днів подорослішала на декілька років. У мене була лише одна мрія: щоб усе це жахіття закінчилося якнайшвидше. Усі інші мрії стали незначущими.

Та все ж таки війна не зламала людей, а згуртувала їх і зробила ще сильнішими й відчайдушними. Усі громади почали збиратися разом, аби допомогти людям, які зосталися без житла, а також нашим захисникам. Усі намагалися підтримати, хто чим міг: грішми, продуктами харчування, одягом та іншими речами. І це лише показало нашому ворогові, що ми – сильна нація і нас так просто не зламати.

…Далі був Ірпінь, Буча, Гостомель. Я була дуже розгублена, коли побачила звірства, які вчинили російські окупанти щодо мешканців тих міст. На щастя, на наші хоробрі захисники змогли прогнати звідти ворога. Минуло трохи часу, і ми навчилися жити під звуки сирен. Почали знову очно працювати навчальні заклади в тих областях, де це можливо. Потроху все почало повертатись до звичного життя. Звісно, це дуже важкий час, але треба жити далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне – не впадати у відчай!

Дуже важливо не забувати про наших мужніх захисників, надавати їм матеріальну та моральну підтримку.

Вони повинні відчувати, що ми їх не залишимо й будемо допомагати завжди, адже саме завдяки їм ми зараз можемо продовжувати жити.

Ми є майбутнім нашої країни, і саме ми повинні зробити його мирним. Від кожного з нас залежить, чи переможемо ми в цій війні, чи ні. Ми, українці повинні розмовляти своєю рідною державною українською мовою. росія повинна знати, що українці – це народ, який не побороти! Я знаю, я вірю: ми обов'язково переможемо!