Гаврилюк Кароліна, 9-а клас, Кам’янець-Подільський ліцей №13

Вчитель, що надихнув на написання — Романюк Лариса Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо хтось думає, що від війни страждають лише люди, які знаходяться в зоні бойових дій, то я вважаю, що війна змінила життя кожного українця. Ранок 24 лютого 2022 року закарбувався в пам’яті назавжди.

Не став виключенням і для мене. Ще ввечері я готувалася до школи, раділа життю та складала плани на майбутнє. А вже зранку все змінилося. Батьки сказали нам з братом, що ми не підемо до школи, бо почалася війна. Усі емоції змішалися, у голові роїлися сотні запитань. Що робити далі? Невже моє життя може зруйнуватися в одну мить? Зовсім не хотілося вірити, що розпочалася війна.

Мені було дуже страшно, а найбільш за все я хвилювалася за своїх рідних, також був страх покинути свою Батьківщину. Коли в мене в голові з'являлася така думка — я не могла стримати сліз.

Не встигнувши оговтатись від звістки про початок війни, я дізналася, що мамі надійшло повідомлення від знайомих, в якому було лише три слова: «Нашого татка вбили». Ми плакали всією сім’єю. Ще декілька днів тому бачила, як цей татко вів свою маленьку донечку в перший клас, як його міцна рука тримала маленьку тендітну ручку блакитноокої дівчинки, що, як дві краплі води, була схожа на свого татка. А сьогодні…

Мені було навіть страшно уявити, що відчуває Міланочка та її мама, що татко більше не повернеться до неї, не обійме, не поцілує.

На жаль, ця сім’я поки що немає навіть можливості прийти на могилу, через те, що не вдалося забрати тіло, бо територія, де загинув герой, і досі окупована.

Почалися беззупинні тривоги, і ми з мамою часто спускалися у підвал. Там не було опалення, а від старих поцвілих стін віяло холодом. Після декількох таких нестерпних днів та свисту ракет, які літали над містом, але, на щастя, не падали в моєму місті, наша сім'я вирішила поїхати в село. Ця дорога була найдовша в моєму житті. Стільки страху я ще не відчувала ніколи. Цей шлях не був схожий на трасу, якою їдуть машини, а на суцільний затор, без надії, що він колись закінчиться. Ці всі автомобілі їхали в одному напрямку, щоб врятуватися від війни. Мене не покидала думка: звідки вони їдуть, чи не вбили їхніх рідних та чи в них досі є житло? Я думала, чи не доведеться мені так саме виїжджати з рідного міста? Чи не впаде ракета в мій дім? Чи не постраждає ніхто з рідних? Ці думки не покидали від дня початку війни і дотепер.

Для мене 24 лютого 2022 року — це день страху, день смерті. Саме тоді похитнулися всі людські долі та мрії, розбилися будинки та серця. Коли настала ця чорна година, багато людей стало на захист своєї Батьківщини. Багато хто з них навіть не завершив вищий навчальний заклад.

Вони ж могли просто жити, шукати своє кохання, одружуватися і просто залишити після себе слід...

Кожен день незламні воїни віддають своє життя, захищаючи поріг рідного дому. Загинули кращі з кращих. Мами лишилися без синів, їх жінки без чоловіків, а діти без батьків. Вони є нашими янголами-охоронцями. А скільки наших захисників отримали поранення, або залишилися без кінцівок? А скільки зникли безвісти? Наші мужні воїни стримують агресора і дають нам змогу хоч якось жити. Тому від початку війни я волонтерю. Цим ми можемо хоч якось допомогти країні.

Найбільша моя мрія — щоб закінчилася війна, щоб ми змогли відстояти свою незалежність та суверенітет, щоб Україну знову відбудували, так, щоб розквітла вона «у сім’ї, великій, вольній», як пророкував Тарас Шевченко.

Звісно, війна змінила життя кожного українця, але не зламала нас. Я переосмислила свої життєві цінності. Тепер я прагну здобути міцні знання, щоб стати корисною своїй Батьківщині. Щоб ця священна українська земля зродила нове та сильне покоління. А життя українців заграло новими яскравими барвами.